що мала публічний характер. Тисяча дев’ятсот дев’яностого року він став доцентом історії мистецтва, а 1995-го – професором на постійному контракті. Перш ніж Рейчел відшукала його восени 2007 року, він устиг чверть століття пропрацювати викладачем у Коннектикут-коледжі й тепер очолював кафедру. Його дружина, Морін Вайдермен-Джеймс, була кураторкою експозиції європейського мистецтва в музеї «Атеней Водсворта» в Гартфорді. Рейчел знайшла в мережі кілька знімків Морін і достатньо вподобала її очі, щоб вирішити: встановити контакт можна саме через неї. Також вона знайшла в мережі Джеремі Джеймса та його знімки. Тепер він був лисий, із чималою бородою і на всіх фотографіях мав дуже розумний і показний вигляд.
Коли вона відрекомендувалася телефоном Морін Вайдермен-Джеймс, Морін зовсім трохи помовчала, а тоді сказала:
– Я двадцять п’ять років думала, коли ж ви зателефонуєте. Навіть пояснити вам не можу, Рейчел, яка це втіха – нарешті почути ваш голос.
Повісивши слухавку, Рейчел визирнула з вікна й постаралася не заплакати. Закусила губу – сильно, до крові.
До Дарема вона поїхала в суботу на початку жовтня. Більшу частину своєї історії Дарем був фермерським поселенням, і вздовж вузьких ґрунтових доріг, якими вона їхала, регулярно траплялися великі старі дерева, вицвілі червоні сараї і поодинокі кози. У повітрі пахло деревним димом і яблуневим садом неподалік.
Морін Вайдермен-Джеймс відчинила двері скромного будинку на Ґорем-лейн. Вона була гарною із себе жінкою у великих круглих окулярах, які підкреслювали спокійну, але проникливу цікавість у її світло-карих очах. Її каштанове волосся руділо біля коренів, а на скронях і над чолом сивіло і було зібране в неохайний хвіст. На Морін була червоно-чорна робоча сорочка навипуск, чорні легінси, ноги в неї були босі, а коли вона всміхнулась, усмішка осяяла її лице світлом.
– Рейчел, – промовила вона з тією самою сумішшю полегшення і фамільярності, з якою розмовляла телефоном. Завдяки цьому Рейчел утвердилася в неприємному здогаді: за ці десятиліття Морін не раз і не двічі вимовляла її ім’я. – Заходьте.
Вона відступила вбік, і Рейчел увійшла до будинку, схожого на оселю двох науковців: книжкові шафи в передпокої, уздовж усіх стін вітальні, під вікном у кухні; яскраві стіни, на яких фарба подекуди облупилася, та її так і не оновили; фігурки й маски з країн третього світу в різних положеннях; гаїтянські картини на стінах. Упродовж материної кар’єри Рейчел побувала в десятках таких осель. Вона знала, які платівки стоятимуть на вбудованій поличці у вітальні, яких журналів буде найбільше в кошику в убиральні, знала, що радіо в кухні буде налаштоване на NPR[6]. Вона миттю відчула себе як удома.
Морін підвела Рейчел до розсувних дверей у задній частині будинку. Піднесла руки до місця з’єднання їхніх половинок і озирнулася через плече.
– Готові?
– Хто може бути готовий до такого? – визнала Рейчел із відчайдушним смішком.
– У вас усе буде гаразд, – тепло сказала Морін, але Рейчел при цьому зауважила в її очах смуток. В одному вони,