і дзвонила у двері, і у вічко було видно, що вона хвора – обличчя в неї було мокре, і ще вона кашляла – страшно, захлинаючись, «Я їй не відчинила, ми відразу ж заразилися б, і тоді Ліза сіла під дверима й довго сиділа, не рухаючись, і потім її, здається, знудило просто на сходах, а коли я підійшла до дверей наступного разу, її вже не було». Розповіла, як після цього вона зрозуміла, що з будинку більше виходити не можна – по телевізору й далі переконували, що ситуація під контролем, що пік епідемії поступово минає, у домі були сякі-такі продукти, і вона сподівалася, що можна буде перечекати, протриматися; як першого тижня їжі вистачало, а наступного стало зрозуміло, що треба економити, і вона почала їсти зовсім мало, але їжа однаково скінчилася й останні два дні вони з Антоном їли старе варення з банки, яка знайшли на балконі, – по чотири ложки вранці, удень і ввечері, і пили кип’ячену воду. Вона розповіла, що весь час дивилася у вікно – і зрештою на вулицях майже нікого вже не було видно – ані вдень, ані вночі, і вона дуже боялася, що проґавить якесь важливе повідомлення – про евакуацію або про вакцину, і майже не вимикала телевізор, навіть спала поруч із ним. А потім вона почала боятися, що вимкнуть електрику й воду, але все працювало, лише вікна сусідніх будинків поводилися дивно: у деяких світло не загоралося взагалі, а в інших – горіло постійно, навіть удень, і вона вибирала якесь вікно та спостерігала за ним, намагаючись визначити, чи залишилися за ним живі люди. Іра сказала, що коли вночі приїхав Сергій і подзвонив у двері, вона довго дивилася на нього у вічко й навіть змусила його зняти куртку й підійти зовсім близько, щоб переконатися, що він не хворий. Коли пізніше вони бігли до автівки, то праворуч від під’їзду, у палісаднику, вона побачила присипане снігом жіноче тіло, яке лежало обличчям донизу, немов його просто відтягнули з доріжки, і їй навіть на мить здалося, що то Ліза, хоча це, звісно, не могла бути Ліза, бо ж вона приходила тиждень тому.
Голос у неї був рівний, очі – сухі, у руках вона й далі тримала синій дитячий комбінезон і шапку, яку, припинивши говорити, засунула в рукав. Зрештою підвела на нас очі й запитала:
– Де це можна повісити?
Сергій забрав у неї з рук речі, а я сказала:
– Іро, ходімо, я погодую вас.
– Нам немає сенсу бути на «ви», – відповіла вона. – Погодуй поки що Антончика. Це, мабуть, дивно, але я зовсім не хочу їсти.
– Ходімо зі мною, – сказала я хлопчикові та простягнула йому руку. Він глянув на мене, але не зрушив з місця, і тоді Іра легенько підштовхнула його до мене та сказала:
– Ну ж бо, іди, вона дасть тобі поїсти, – і тоді він ворухнувся та зробив крок до мене, але моєї руки не взяв, а просто пішов слідом на кухню.
Я відчинила дверцята холодильника і зазирнула всередину:
– Хочеш, я приготую тобі омлет? Або зварю каші? У мене є молоко й печиво. – Хлопчик не відповідав. – То зроблю тобі великий бутерброд із ковбасою, а поки ти його їстимеш, зварю каші.
Я