що вони купили вчора в аптеці.
Я збиратиму речі й жодного разу не підійду до вікна – і тоді він повернеться. Вовняні шкарпетки, теплі шапки, лижні рукавички, білизна. Так, білизна. У гардеробній на другому поверсі взагалі немає вікон. Або краще спуститися в комору, нам потрібні крупи й консерви. Вони, напевно, купили все це, але не залишати ж тут. Цукор. Які дрібниці – два кілограмові пакетики. Потрібен мішок цукру, мішок рису, усього по мішку. Нас семеро, скільки потрібно картоплі для сімох людей на зиму, скільки банок тушонки? Там просто ліс навколо, холодний, порожній дерев’яний будинок, жодних грибів та ягід – усе під снігом. Що ми будемо їсти, як будемо спати – семеро у двох кімнатках? Треба взяти спальні мішки, у нас лише два, а треба сім, ні, дев’ять, він же зараз привезе ще двох. Я буду до неї всміхатися, я, трясця мені, стану їй найліпшою подругою. Хай тільки він доїде, хай залишиться неушкодженим. Здається, грюкнули двері нагорі – я не слухаю, це просто прокинувся Мишко або повернувся Льоня. Я не намагаюся розчути голос Сергія… Якщо не буду прислухатися, якщо вдам, що не чекаю його, тоді він повернеться. Як прикро, що в коморі немає радіо, я б увімкнула музику, щоб жоден звук не проник сюди. Я не слухаю. Не слухаю.
У коморі раптом стало світліше. Я обернулася. Двері були відчинені, на порозі стояв Мишко. Він щось казав мені – обличчя в нього було здивоване. Я забрала руки від вух і почула:
– Мам, ми кличемо тебе, кличемо… Ти що, не чуєш? Нащо ти заткнула вуха? Вони приїхали, мам, усе гаразд.
І тоді я нарешті видихнула – немов увесь цей час дихала лише половиною легень. Ну звісно, він приїхав. Я відштовхнула Мишка й побігла в передпокій. Сергій саме знімав куртку, а поруч із ним, боком до мене, стояла висока жінка в темному стьобаному пальті з каптуром, накинутим на голову. За руку вона тримала хлопчика в темно-синьому комбінезоні, застебнутому аж до підборіддя. Обоє вони стояли непорушно, не намагаючись роздягнутися. Сергій підняв на мене очі й усміхнувся. Видно було, що він страшенно втомився.
– Ми затрималися, тією самою дорогою повернутися не вдалося. Мусили зробити гак бетонкою. Ти хвилювалася, мала?
Мені хотілося підбігти, торкнутися його, але тоді довелося б відштовхнути високу жінку в пальті та хлопчика, який стояв поруч. Тому я зупинилася за кілька кроків від них і сказала лише:
– Ти не взяв із собою годинника.
На звук мого голосу жінка обернулася, скинула з голови каптур і кілька разів струснула головою, щоб звільнити затиснуте коміром довге світле волосся.
– Це Іра, мала, – сказав Сергій. – А це – Антончик.
– Приємно познайомитися, «мала», – повільно мовила жінка та спокійно подивилася мені в очі. Наші погляди зустрілися, і хоча більше вона нічого не сказала, уже цього було достатньо, щоб зрозуміти: я навряд чи зможу дотримати обіцянки стати їй найліпшою подругою.
– Іро, – пролунав за моєю спиною голос тата Борі, – ну, дякувати богу, з вами все гаразд.
Усміхаючись,