би відштовхував будь-яке вторгнення ззовні, навіть із боку близьких і неворожих йому людей, і маленький хлопчик зі своєю потребою в турботі, увазі й у тому, щоб його розважали, який з’являвся б зрідка, у вихідні або під час канікул, не похитнув би цього світу так, як це, напевно, зробила б інша дитина – та, якої у нас із Сергієм не було. Сумніваюся, що я саме так пояснювала це собі, але була готова полюбити його. Точно пам’ятаю, як казала: «Не треба тобі їхати. Заберімо його на вихідні, підемо в цирк, погуляємо в парку». Я вмію варити каші й розповідати казки, чуйно сплю та легко прокидаюся вночі. Коли ми оселилися в цьому новому гарному будинку, я навіть придумала кімнату – вона називалася «гостьовою спальнею», але я поставила там невелике ліжко зі спинкою, замале для дорослого, і приховала Мишкові дитячі скарби, які стали для нього неважливими, – пластмасових динозаврів, складні назви яких я все ще пам’ятала, німецький набір індіанців на конях – їх можна було зняти, але ноги у них так і залишалися зігнутими. Усе це не знадобилося мені – тому що жінка, від якої Сергій пішов до мене, однаково рішуче відкинула й моє почуття провини, і мою великодушність переможниці – дві речі, яких я не могла не відчувати, а вона – залишити непоміченими. Невидимий кордон, який ця жінка встановила між нашими життями, існував задовго до карантину. Спочатку вона стверджувала: «Я не готова відпустити його до вас, поки він не почне говорити й не зможе сам розповісти мені, чи все гаразд». Та пізніше, коли хлопчик заговорив, з’явилися нові причини: він застуджений, у нього складний період і він боїться незнайомців, він почав ходити в дитячий садок і йому не потрібні додаткові стреси. Якось я знайшла подарунок, що придбала для хлопчика, за кілька тижнів нерозпакованим у багажнику автівки Сергія – немов і він був співучасником цієї змови. І тоді почала помічати, що моє бажання зробити цю дитину частиною нашого спільного світу зникає та змінюється полегкістю, і незабаром я, мабуть, була навіть вдячна його матері за те, що вона не нагадує мені про існування довгого, різного і, напевно, часом щасливого життя Сергія без мене.
Це було її рішення – і хоча я не знала його причин, погодилася з нею – занадто легко. Я припинила ставити запитання, а чоловік, який три роки мешкає зі мною під одним дахом і спить зі мною в одному ліжку, облишив говорити зі мною про це – зовсім. І це дало мені змогу аж так відволіктися, що, коли почався весь цей жах, я навіть не пам’ятала про жінку та її дитину. Тому він сьогодні поїхав уночі, не попрощавшись, не сказавши мені ані слова.
– Аню? – мовив раптом тато Боря десь за моєю спиною, і цигарка обпекла мені пальці. Я навіть не помітила, як закурила. Зім’яла її в попільничці, підвелася, щільніше загорнулася в плед і сказала йому:
– Зробімо так: я зараз одягнуся й почекаю його… їх, а ви лягайте спати, гаразд?
– Наступним чергує Михайло, – сказав тато та глянув поверх мого плеча.
Тоді я обернулася й побачила Мишка, який ішов