хрінь, яку ви награбували в сусідньому будинку! А спершу, можливо, я встигну сфотографувати того хлопця, який сидить за кермом. Нам усім це ні до чого, еге ж?
Надворі було тихо – дуже тихо; у відчинене вікно залетіла сніжинка, за нею ще одна, вони трохи покружляли в повітрі в мене перед очима, тоді впали на підлогу біля моїх ніг, почали танути, а відтак я почула, як грюкнули дверцята й запрацював двигун. За пів хвилини, коли звук автомобіля, що віддалявся, розчинився в повітрі, ми з татом, не кажучи одне одному ані слова, кинулися донизу сходами, звідти – до вхідних дверей, і через засніжений двір – я не встигла надіти зимове взуття й по щиколотку провалилася в сніг, промахнувшись ногою повз доріжку, – відчинивши хвіртку, побігли до будинку навпроти.
За кілька метрів від воріт, ліворуч від чисто виметеної доріжки, ніяково підігнувши під себе лапи – немов зупинившись у стрибку, лежала Льоніна улюблениця, біла красуня-алабаїха. Судячи з її пози, вона була вже мертва, сніг навколо неї був червоним і пористим, як розрізаний серпневий кавун; біля неї навпочіпки сидів Льоня, на щоці в нього була кров – може, його, а може – собача. Почувши нас, він обернувся. На обличчі в нього застиг вираз якоїсь дитячої образи; я підійшла ближче – уже повільно, і сказала майже пошепки:
– Льоня…
Він навіщось притиснув палець до губ і сказав жалібно:
– Погляньте, що вони накоїли, – а потім ніяково опустився на сніг, заледве підняв велику безвуху голову, поклав собі на коліна й почав гладити її обома руками. Біла голова відкинулася, величезні щелепи привідкрилися, і між білосніжних зубів звісився перламутровий рожевий язик.
Я присіла поряд із ним, стиснула його плече, а він нахилив голову, зарився обличчям у густу світлу шерсть і почав розгойдуватися з боку в бік, немов заколисуючи нерухоме собаче тіло. Тут позад нього відчинилися масивні ковані двері й на порозі з’явилася Марина – бліда, заплакана, вона глянула на нас із татом – ми стояли біля Льоні, – але з дому не вийшла, лише сказала:
– Анько, що ж це таке, вони забрали шубу й телевізор – ти бачила?
– Скажи спасибі, дівчинко, що вони не забрали із собою тебе й не викинули потім десь у лісі, кілометрів за сорок, – мовив за моєю спиною тато Боря. – Нещасні ідіоти, можна подумати, що ця срана шуба стане їм у пригоді.
Льоня підняв голову, подивився на тата – у валянках, невизначеного кольору светрі з розтягнутим коміром, той усе ще стискав у руках важкий мисливський карабін, – і сказав шанобливо:
– Ого, серйозна штука.
Тато Боря подивився вниз, на довгу страшну річ у своїй руці, та підтвердив:
– Серйозна, так. Ось тільки не заряджена. Коли ми нарешті навчимося думати по-новому, ось що мені цікаво.
Чомусь усім нам водночас здалося, що наш із Сергієм легковажний дерев’яний будинок безпечніший, ніж Льоніна цегляна фортеця; може, тому, що вона вже була сплюндрована вторгненням – розчахнуті двері, упав столик у передпокої, розсипані