На плечі накинув куртку, – було видно, що він протягує чоловікові в камуфляжі руку, але той відступив на крок і махнув автоматом у бік Льоні, немов наказуючи йому відійти подалі. Брезентовий тент вантажівки трохи розкрився, невисокий борт відкинувся, і з нього вистрибнув ще один чоловік, теж у масці й з автоматом; на відміну від першого, той не підходив до хвіртки, а залишився стояти біля вантажівки.
Якийсь час нічого не відбувалося. Льоня й далі стояв у отворі хвіртки, руки він більше не простягав, але все ще усміхався – мабуть, вони про щось розмовляли; чоловіка в камуфляжі я бачила тільки зі спини.
– Що там, Аню? – гукнув до мене тато Боря. – Хлопці приїхали?
І тут перший чоловік у камуфляжі зненацька зробив кілька швидких кроків до Льоні та ткнув дулом автомата йому в груди, відтак вони обидва зникли в отворі хвіртки, а за мить другий чоловік вистрибнув із вантажівки та квапливо пройшов слідом за ними всередину. За триметровим Льоніним парканом уже нічого не було видно, я почула гучний собачий гавкіт і раптом – дивний сухий звук, у якому я одразу впізнала постріл, хоча він був геть не схожий на соковиті рокітливі черги з голлівудських фільмів і Мишкових комп’ютерних ігор. Я кинулася відчиняти вікно – не думаючи навіщо, чомусь тієї миті мені було дуже важливо відчинити його й почути, що там; із кузова вантажівки вистрибнув ще один чоловік у масці й забіг у двір, і тут я відчула на плечі важку руку, яка буквально перекинула мене на підлогу.
– Аню, відійди від вікна й не думай висуватися.
Тато, чортихаючись, уже біг на перший поверх. Я чула, як він тупотить сходами, грюкає дверима кабінету. Мені стало страшно залишатися на самоті нагорі, тому я кинулася слідом за ним, пригнувшись. Та не встигла добігти навіть до сходів, бо побачила, що він уже повертається. У руках у нього був довгастий чорний пластиковий футляр, який він, стиха лаючись, намагався відкрити на бігу. Припавши до стіни, я пропустила його назад у спальню і, мов прив’язана, рушила назирці за ним до вікна.
Не обертаючись, він люто кілька разів махнув на мене рукою. Я відступила на кілька кроків і застигла трохи позад нього, виглядаючи на вулицю з-за його плеча. Усе ще не було нічого видно, але крізь відчинене вікно я почула, як десь за парканом тонко вищить Марина, а з отвору хвіртки виринули двоє чоловіків – вони рухалися повільно, без поспіху, і в руках несли величезний плаский Льонін телевізор – дроти хвостом волоклися за ними по снігу. Через плече один із них перекинув перлинно-сіру довгу шубу, щось іще – я не розгледіла – і, здається, жіночу сумочку. Поки ці двоє поралися біля вантажівки, заносячи речі в кузов, вийшов третій – він постояв ще мить, тримаючи напереваги автомат, спрямований углиб Льоніного двору, а потім зненацька повернувся в бік нашого будинку. У мене виникло відчуття, що він дивиться просто мені в очі, – на мить навіть здалося, що це юний Семьонов із темними віспинками на щоках у місцях, не прихованих маскою, – той самий, якого ми тиждень тому бачили із