дуже давня штука, Мишку, – сказав тато Боря, але дивився на мене. – Ми це прораховували ще в сімдесяті роки для Інституту Гамалії. Я, звісно, давно вже вийшов у тираж, але гадаю, що загальні принципи не змінилися – точні науки не проп’єш, діти. Це як їздити на велосипеді. Якщо стисло, то все залежить від хвороби – як саме вона передається, наскільки заразна, чи тривалий у неї інкубаційний період і який відсоток смертності. А ще дуже важливо, як саме влада з цією хворобою бореться. Ми прорахували тоді сімнадцять інфекцій – від чуми до банального грипу, я не лікар, я – математик і про цей новий вірус знаю дуже мало. Не буду мучити вас диференціальними рівняннями, але, судячи зі швидкості, з якою все розвивається, карантин їм не надто допоміг – замість того щоб одужувати, люди мруть, і мруть швидко. Може, вони не так цей вірус лікують, може, не мають чим його лікувати, а може, просто ще не винайшли способу. Хай там як, сумніваюся, що місто вже загинуло, проте загине, незабаром; і коли все це почнеться, на нашому місці я намагався б опинитися від нього якомога далі.
– Що почнеться? – запитала я.
Тут заговорив Сергій:
– Вони прорвуться, Анько. Ті, хто в місті. Ті, хто не встиг захворіти, разом із тими, хто вже заразився, але ще не знає про це; а ще вони візьмуть із собою тих, хто насправді хворий, тому що не можна ж їх там залишити. Вони поїдуть повз нас хто куди, стукатимуть у твої двері та проситимуть води, або поїсти, або переночувати, і щойно ти погодишся бодай на щось із цього, то захворієш.
– А якщо ти їм відмовиш, Аню, – сказав тато Боря, – вони можуть дуже образитися на тебе, тож уся ця історія не обіцяє нам нічого, крім халепи.
– Скільки в нас часу, тату, як ти гадаєш? – запитав Сергій.
– Не дуже багато. Щонайбільше тиждень, і я дуже сподіваюся, що ми не запізнимось. Я, звісно, сварив вас, діти, а сам… Ви ж лише дурні маленькі буржуї, а мені, старому бевзеві, треба було не горілку пити у своєму селі, а їхати до вас відразу, щойно вони оголосили цей свій карантин. Деякі потрібні речі я привіз із собою – але не всі, звісно, грошей у мене було небагато, і я поспішав, тому попереду в нас кілька метушливих днів. Сергію, піди-но відчини ворота, треба загнати мою автівку у двір. Боюся, що моя старенька нікуди вже не поїде – останні кілометри я неабияк побоювався, що доведеться добиратися до вас пішки. – І поки він підводився й видобував із кишень ключі, я дивилася на нього й думала про те, що цей недолугий «шумний» чоловік, – про якого ми геть забули і якому жодного разу не зателефонували відтоді, як усе це сталося, щоб дізнатися, як він, – залишив своє рязанське село, завантажив в автівку весь свій нехитрий скарб і ладний був облишити його посеред дороги, якщо здохне двадцятирічна «Нива», і йти по морозу, просто щоб переконатися в тому, що ми все ще тут, і змусити нас зробити те, що здавалося йому розумним. Видно було, що Сергій подумав про те саме, – мені навіть здалося, що він скаже щось іще, але він просто взяв ключі від автівки й попрямував до виходу.
Коли двері