дочекатися, коли Сергій й Мишко розійдуться по спальнях, а потім витрусити попільнички, прибрати посуд зі столу, поправити подушки на дивані, викурити в тиші останню цигарку й піднятися освітленими сходами на другий поверх, залишивши внизу затишну сонну темряву, трохи постояти біля Мишкових дверей і, нарешті, зайти до нашої прохолодної темної спальні, скинути одяг, ковзнути під ковдру до сонного Сергія та пригорнутися до його теплої спини.
Я прокинулася, розплющила очі й поглянула у вікно, намагаючись збагнути, котра година, – але за сірою листопадовою напівтемрявою за вікном годі було здогадатися, ранок зараз чи друга половина дня. Місце в ліжку поруч зі мною було порожнє, і якийсь час я лежала нерухомо, прислухаючись, – у будинку було тихо. Ніхто не розбудив мене, і я ще боролася зі спокусою заплющити очі й заснути знову, як часто робила останніми днями, але потім усе-таки змусила себе встати, накинути на плечі халат і спуститися донизу. Мені не здалося – будинок був порожнім. На кухні знову пахло батьковими цигарками, на столі серед залишків сніданку стояв ще теплий кавник; я налила собі кави й почала збирати зі столу тарілки. Цієї миті грюкнули вхідні двері й зайшов тато Боря.
– Здохла автівка, – сказав він якось переможно, немов радіючи з того, що мав рацію. – Доведеться залишити стареньку тут. Добре, що у вас обох позашляховики, була б у тебе якась дівчача цяцьковина на колесах, не знаю, що б ми робили.
– Доброго ранку, тату, – сказала я. – А де Сергій і Мишко?
– Ми не хотіли тебе будити, Аню. – Він підійшов ближче й поклав руку мені на плече. – Занадто змучений вигляд ти мала вночі. Ну ж бо, пий каву, у нас багато справ із тобою. Сергія з Мишком я послав на закупи – не хвилюйся, далі Звенигорода вони не поїдуть, та це й не потрібно. Список у нас великий, але не дуже різноманітний, усе можна придбати на околицях. Якщо пощастить і сусіди ваші ще не збагнули, що запасатися треба не вермутом та оливками без кісточок, то за кілька днів зберемо все, що потрібно, і можна буде вирушати.
– А куди ж ми поїдемо?
– Для початку головне – виїхати звідси. Занадто ви близько до міста, Аню, а для нас тепер що далі, то краще. Ми із Сергієм поговорили вранці, вирішили, що спершу повернемося до мене, в Льовіно, – усе-таки двісті кілометрів від Москви, людей небагато, від траси далеко, у нас там річка, ліс, мисливське господарство поруч; поїдемо туди, а далі побачимо.
За денного світла, у звичній затишній атмосфері нашої кухні – запах кави, неприбраний посуд на столі, хлібні крихти, Мишкова домашня помаранчева кофта з каптуром, перекинута через спинку стільця, – усе, про що йшлося вчора за цим столом, сьогодні здавалося нереальною фантазією. За вікном проїхала автівка. Я уявила темний маленький двокімнатний будиночок, у який ми навіщось мусимо переїхати з нашого продуманого зручного світу, але не мала сил сперечатися.
– Що я маю робити? – запитала. Певно, з виразу мого обличчя він здогадався, про що я думаю, і те, що я не заперечувала, утішило його.
– Нічого,