склянки – лезо дзенькнуло об поліровану поверхню стола; він відкрив було рота, але тато випередив його, сказавши те, про що я думала, відколи ми повернулися в будинок, але боялася вимовити вголос:
– Кепські справи, Сергію. У нас тут були гості. Судячи з автівки, на якій вони їхали, і з форми, у яку були одягнені, патруль, що охороняв в’їзди в місто, розбігся. Ніхто ними більше не командує, тому вони вирішили трохи помародерствувати. Та з нами все гаразд, усе добре, сяк-так обійшлося, – продовжив він, мигцем глянувши на Льоню, – дай боже, щоб я помилявся, але, по-моєму, усе це може означати тільки одне: місто загинуло.
Сергій опустився на диван, вигляд мав радше замислений, ніж стривожений.
– Дідько, – сказав він. – Добре, що ми не попхалися в Красногорськ, це ж відразу за МКАДом, а там, напевно, весело зараз.
– То я не зрозумів, – подав раптом голос Льоня, – який план? Будемо тут тримати оборону? Я бачу, ви провізією запасаєтеся, патрони, те-се, це, звісно, чудово, але що ми робитимемо, якщо вони наступного разу на танку приїдуть?
Сергій з батьком перезирнулися, і поки вони мовчали, я подивилася на товстого галасливого Льоню, який завжди надзвичайно дратував мене своїми нетактовними заувагами, звичкою голосніше за всіх сміятися над власними жартами, здатністю негайно й цілковито заповнювати собою будь-який простір і заглушати будь-яку компанію, не звертаючи уваги на підняті брови й незадоволені обличчя, і несподівано для себе сказала:
– Тут не можна залишатися, Льонь, незабаром тут почнеться справжнє жахіття, тож ми їдемо, майже все вже зібрали, і я гадаю, що вам варто поїхати з нами.
– Гаразд, – швидко відповів Льоня. – Куди?
– Льовіно відпадає, – сказав тато Боря з досадою. – Ви тут теж за двадцять кілометрів від траси, і бачите, як швидко вони сюди дісталися, – я сподівався, усі ці жирні котеджні селища на Новій Ризі затримають їх довше. Моє село від Рязані далеко – але до шосе там лише шість кілометрів, ми там виграємо якийсь тиждень, не більше, а потім нас накриє. Тут потрібна хіба тайга якась, щоб геть нікого довкола, шкода, що ми не в Сибіру, бо в нашій Середній смузі, хай їй грець, таких місць, певно, немає.
– Тайга! – закричав раптом Сергій і підхопився з місця. – Тайга, ну звісно, який же я йолоп. Аню, я знаю, куди ми поїдемо.
Він вибіг із вітальні й, перечепившись об один із хрустких пакетів, що стояли в холі, зник за дверима кабінету – чутно було, як він, стиха лаючись, порпається в шафі, щось із глухим стукотом упало на підлогу, і за мить він знову з’явився на порозі – у руках стискав книжку, яку, квапливо розкидавши навсібіч склянки, що стояли купкою, дзвінко бухнув на стіл. Обличчя в нього було врочисте, і ми всі – навіть Марина з дівчинкою, які не видали жодного звуку відтоді, як перетнули поріг нашого будинку, подалися вперед і подивилися на те, що лежало перед нами, – зелена обкладинка, великі білі літери: «Атлас автомобільних доріг. Північний Захід Росії».
– Не розумію, – сказала Марина жалібно.
– Вонгозеро,