й сир. – Я скажу їм, щоб за пів години прийшли поїсти, мені треба зібрати ще деякі речі.
Вона трохи відійшла, не дивлячись у мій бік. Я обернулася до Марини та сказала:
– Льоня вже тут. Ти впевнена, що він зібрав усе, що потрібно? Може, тобі варто перевірити?
Марина встала, посадила дівчинку на стілець, на якому сиділа, сказала Ірині:
– Наглянеш за нею? – і вийшла з кухні.
Дівчинка залишилася сидіти на стільці – нерухомо. Над столом було видно лише частину її маленького личка. Вона не повернулася вслід матері й узагалі ніяк не показала, що помітила її відсутність. Простягнувши руку, вона обережно помацала коротким товстим пальчиком порожню тарілку, що стояла перед нею на столі, й знову завмерла. Я ще раз глянула на Іру, яка все ще помішувала кашу біля плити, повторила їй у спину:
– За пів години, – і вийшла з кухні.
Я піднялася на другий поверх, у спальню, винесла з гардеробу рюкзак, із яким Сергій їздив на полювання, і дві м’які спортивні сумки, відтак склала в них теплі речі, які ми з татом приготували напередодні. Напевно, варто було запитати в Іри, чи не потрібен їй якийсь одяг, але мені не хотілося повертатися вниз і знову говорити з нею. Натомість, порившись у шафі, я кинула в сумку ще кілька светрів і, подумавши, додала футболок і спідньої білизни. Я не знала її розмірів, я взагалі не мала про це думати. Якщо їй знадобиться, віддам Сергієві. Якого біса вона стоїть там, на моїй кухні, куди мені не хочеться тепер спускатися, і навіть не обертається до мене? Ми зібрали багато одягу, якось розберемося.
Це скидалося на збори у відпустку. Я завжди збирала валізи вночі, напередодні відльоту. Перед від’їздом однаково неможливо заснути, і я вмикала якийсь фільм і носила речі – по одній, роблячи паузи, щоб вийти на балкон і випалити цигарку, або спуститися вниз і випити чашечку кави, або додивитися улюблену сцену – а відтак устати й продовжити, згадавши про щось, що не поклала. Щоправда, я завжди розкладала речі на ліжку, а в чемодан їх пакував Сергій – але зараз він був зайнятий іншим, крізь прочинене вікно спальні я чула його голос; це була така гра – я не вмію збирати валізу, і мені потрібна його допомога, хоча до того, як ми зустрілися, я робила це сама, і тому тепер не чекала на нього. Коли впоралася, у сумках залишалося вільне місце. Поправивши покривало, я сіла на ліжко й оглянула спальню. Кімната була порожньою та спокійною, складені сумки стояли біля стіни. Я уявила, що за кілька годин ми поїдемо звідси назовсім і все, що я не спакувала, залишиться тут – укриється пилом, зморщиться та пропаде назавжди. Що я мушу взяти із собою – крім міцних черевиків, продуктів, ліків, теплих речей і запасної білизни для жінки, яка, найімовірніше, відмовиться її носити? У дитинстві я любила порозважатися перед сном, подумки оглядаючи свої дитячі скарби, а відтак, уранці, чіплялася з цим запитанням до всіх інших: вибери, що ти винесеш із дому, якщо буде пожежа? Можна було вибрати одну річ, лише одну, такі були правила, – і всі жартували й верзли якісь дурниці, а мама одного