зовсім близько біля дерева стояв Дань і від несподіванки кліпав очима.
– Синку! – зойкнула жінка. – Куди ти? – підбігла, підхопила хлопчика на руки. Якусь хвилину так стояла, потім повернулася й поволі понесла дитину до хутора, цілуючи кучеряву голівку. Той побачив, ковзнув із рук на землю.
– Я не хочу додому. Я хочу до циган, – жалібно глянув Ізабеллі в обличчя. – Забери мене, забери. Я вже вмію ось так. – Підплигнув на місці, ударив себе долонями по грудях, потім – по колінах.
– Хто тебе навчив? – посміхнулася Ізабелла крізь сльози.
– Ніхто, я сам. Цигани стояли під хутором, і я з бабою туди ходив. Забереш? Не вертай мене додому. – Хлопчик благально дивився їй в обличчя, при цьому його очі стали мовби прозорими, а чорні цяточки зіниць витягували з Ізабелли душу.
«У нього не такі очі. Не такі, не мої». – Серце молодої жінки схвильовано забилося, і вона знову пригорнула до себе Даня.
– Заберу, тільки у мене поки що кибитки своєї немає. Почекай трохи – зароблю грошей, куплю найкращу у світі кибитку і коней. Ти яких любиш – гнідих чи вороних? – узяла сина за руку й повела до хутора.
Дань бачив, що вони йдуть назад, але щось не давало йому висмикнути свою руку з теплої долоні. Хлопчику стало так хороше, як ніколи раніше. Він боявся не сподобатися Ізабеллі й, хоча зовсім не розумівся на конях, відповів:
– Гнідих люблю. І щоб не брикалися.
– Таких і куплю. – Ізабелла відчувала, що сама стала дитиною і вірила в те, що говорила. – І навчу ворожити, по-справжньому. Ось, дивися, які в мене карти, – шаснула до кишені, дістала карти й розгорнула віялом. – Бачиш – таких тепер ні в кого немає, а в тебе будуть.
– Ух ти! – Хлопчик зачаровано дивився на карти. – Точно віддаси, а не обдуриш? Я тобі знаєш, що дам? – Мацнув по своїх кишенях, але вони були порожні. Розчаровано опустив руки, винувато глянув на Ізабеллу: – Саме немає нічого.
– Я тобі так віддам, – заспокоїла Ізабелла й радісно скуйовдила кучері. Ледве стримувала бажання ухопити сина й побігти від хутора і від табору, загубитися в цьому великому світі. Нехай і ненадовго, бо вже давно відчувала, що все для неї тепер ненадовго.
Виходили з лісу, а їм назустріч спішила з циганками схвильована Маріуца. Побачила Даня і ще здалеку посварилася на нього пальцем. Підійшла, але онуку нічого не сказала, тільки уважно глянула в очі Ізабеллі:
– Думай, що ти мені їх залишила, тільки мені. Воно, може, так і є, Ізо. Не журися й живи своїм життям – ти молода. А в мене тільки й радості, що оці діти.
Данило не розумів, про що говорили дорослі, але заплакав, коли Ізабелла випустила його руку зі своєї. Так гарно йому ще ніколи не було, і він не хотів залишитися без цього незвичайного тепла і чогось такого, чого не розумів і не знав досі.
Циганки пішли. А Данилко й Маріуца стояли й дивилися їм услід. Хлопчик схлипував, а баба гладила його по голові, намагаючись заспокоїти й заспокоїтися сама. Почувалася винною перед Ізабеллою за той біль, що носила в серці молода циганка, за те, що не віддала материнському