ні родичів. Небіжчик лежав усіма покинутий, а під лавою спав Данило. Спати на голій долівці було холодно й мулько, і він почав ворочатися. Коли дві жінки обережно просунули голови у двері, з-під лави висунулися ноги в стареньких черевиках. Жінки закричали, рвонулися на вулицю і там божилися, що на власні очі бачили, як з-під лави висунулися копита.
До ранку в хату ніхто не заходив: і боязливі, й сміливіші сиділи у дворі хто на чому. Коли по селу заспівали перші півні, всі пожвавішали й почали говорити, що вже і в хату можна заходити, бо нечиста сила тепер щезає.
Але бажаючих навіть ступити на ґанок не було. Нарешті одважилася дружина померлого, яка сиділа між людьми, розгублена і теж налякана.
– Що вже буде, – сказала уголос, перехрестилася й пішла до хати. Тремтячою рукою прочинила двері й оторопіла.
– Ну, що там? – питали нетерпляче з вулиці, але вона не відповідала.
Коли перший переляк минув, промовила сама до себе:
– Наче дитя чиєсь. – Але підійти ближче боялася. Вийшла на вулицю. – Наче дитя, – промовила невпевнено.
– Еге, дитя, де б воно тут узялося, – то вражина дитиною перекинулася, – промовила Настя.
– А півні? – заперечила та, що читала Псалтир.
– Точно, – сміливіші знову попросовували голови у двері, хрестячись і промовляючи молитви. Як і раніше, з-під лави стирчали черевики, але вже було видно і старі штанці.
– Чи не Марини-циганки онук? – здогадалася одна з жінок. – А вони ж село стеленули, шукаючи.
Григорій сам прийшов по сина. Спочатку зрадів, коли почув, що той знайшовся, але потім його волохаті брови загрозливо зійшлися на переніссі. Додому не вів хлопчика, а тягнув, бо той не встигав не те що йти, а й бігти за батьком. Удома взяв нагайку – вона, як і на хуторі, служила Григорію, хоча й не лежала тепер під портретом Леніна, а висіла на кухні. Маріуца хотіла заступитися за онука, та син виштовхав матір за двері. Через хвилину Дань закричав, упав на коліна й підняв над головою руки. Це ще більше розлютило батька, і він замахнувся з усієї сили, але нагайка зачепилася за електричний шнур, на якому висів плафон. Матове скло дзенькнуло об підлогу й розлетілося на скалочки. І відразу на кухню вбігла Марта.
– Що тут таке? – глянула на розбитий плафон, на оторопілого чоловіка і вхопила за комір Данила, що стояв на колінах, увібравши голову в плечі. – Тебе і вбити мало, циганський вишкребку!
– Тоді вбийте і мене, і старшого! Чого ви тільки одного його убиваєте? – закричала у дверях Маріуца.
Григорій кинув на підлогу нагайку, люто глянув їй в обличчя:
– Не лізь не в своє діло.
Нараз всі завмерли – Дань зробився білим, очі помутніли, і він упав Марті під ноги.
– Убив! – закричала в нестямі Маріуца, кинулася до онука, але її випередив Григорій – ухопив сина на руки.
– Води! – крикнув Марті. – Бризни на нього водою!
Хлопчик нарешті отямився, але побачив близько батькове обличчя, і його очі розширилися від жаху. Григорій глянув у ті очі й швидко передав сина Маріуці:
– На. Та ще загубиться… –