мене скоро день народження.
– Так… Я не забула. До цього скоро ще пів року…
– Подаруєш мені щось цікаве. Тато, до речі, теж пам’ятає.
– Мама не встигла відповісти на, тому тільки й змогла, що відкрити рота.
– Ма, чому мене назвали Ірою, а тепер Її? Розкажи ще разочок. Ну будь ласочка.
– Нема часу. Ввечері почуєш замість казочки. Добре?
– Добре.
– Ранок сьогодні ні в року. Ціла вічність минула. Нарешті ми відвантажилися, – полегшено сказала мама Фаня, закриваючи на ключ двері квартири. – Давай ручку, ходімо.
Останній ранок літа… Легенький вітерець шурхотів листям дерев, крізь яке пробивалися яскраві сонячні промінчики. Її міцно тримала мамину руку аби не спіткнутися, бо намагалася роздивитися на сонячне диво, яке примушувало мружити очі. Вона по черзі відкривала і закривала то ліве, то праве око.
– Її, моя хороша, ми вже запізнюємося. Швидше перебирай ніжками, – непокоїлася мама Фаня.
– Ма, я вже не хочу до бабусі. Візьми мене з собою на роботу.
– Там на мене чекають двадцять майже таких, як ти. Єдине втішає, що вони дорослі і запитань у них менше. Якби вони всі «чомукали» я б і хвилинки не витримала.
Мама Фаня працювала дизайнером у будинку моди «Коло». Їй не звикати мати справу з дуже вередливими особистостями. Але всьому є межа.
– Жартую. Ма, а ми живемо на 7-му поверсі?
– Ні, на першому. А що це новина для тебе?
– Я чула як ти тату говорила. Я на сьомому небі. То значить на другому поверсі – восьме небо, а на третьому…
– Мої вуха нічого не чують. Чуєш? Я нічого не чую. Це вже занадто. Заспокойся. – Мама прискорила крок, з надією припинити цей потік запитань.
Її майже бігла за матусею, але не припиняла «чомукати»:
– Я ще чула, як тато розмовляв з кимсь по телефону. Він повторив декілька разів: «Бери більше. Кидай далі. Тікай швидше».
– Що за ранок сьогодні? Мабуть дається взнаки оце безкінечне і безглузде переведення часу на літній період. Догралися. Ось вам… – занепокоєно промовила мама Фаня.
– Ма, а чого це дядя Вася не підмітає двір? Коли ми вранці йдемо до бабусі він зажди вітається з нами.
– А я про що… Мабуть його здали в ремонт або ж сьогодні в нього тех. огляд. Час… Ми прогавили час.
– Він, що робот? Роботи з високим рівнем свідомості поміж людей не живуть. У нас на Землі, екологічна недоторканна територія. А наше місто – музей. Роботи тільки на Місяці працюють в шкідливих для здоров’я умовах, а ще у далекому космосі виконують завдання. Шукають енергоресурси… Як у фантастичному мультику «Планета людей». Нам в садочку показували всі вісімнадцять серій, – протараторила Її.
– Мультики? Бо я вже було подумала… Її, дядя Вася вже впорався зі своєю роботою. Це ми так запізнюємося. Тепер він займається мистецтвом. Створює арт-шедеври зі сміття на міському звалищі.
– Не сердься. Біжи на роботу. До бабусі я сама дострибаю.
Мама вже не досить лагідно сказала:
– Ти думаєш мені легко йти в туфельках на шпильці, не звертати