епохи, ні на мить не забарилася діловито відповісти, таки діждавшись можливості говорити, терпляче вислухавши привітання.
– Доню, привіт-пока. Біжи. Вперше чи що? А тобі, моя люба онучко, доброго ранку.
Не даремно її колеги в школі, позаочі, жартома, величали княгинею Ольгою.
Бабуся поцілувала в щічку свою онуку. Ця парочка дружньо сіла на лавку біля під’їзду. Вони за звичай так робили аби провести поглядами маму Фаню за ріг будинку. Та намагалася йти дуже швидко. Так швидко, наскільки їй дозволяли тонесенькі високі підбори рожевих босоніжок. Відійшовши метрів з п’ятнадцять обернулася і дала забуту настанову:
– Ледь не забула! Не купуйте морозиво! Самі знаєте, що з ангінами ми не дружимо! І зміряєш їй температуру. Про всяк випадок. Ільки не ртутним. Отим, що я тобі вчора купила. Чуєте!
– Чуємо! – відповіла за бабусю Її.
Мала притулилася до бабусі Олі і тоненьким голосочком запитала:
– Ба, а ми дружимо? Морозиво буде?
– Буде. Я вчора купила. З горішками. Поласуємо.
– Я буду їсти потрошку, як ти вчила. А горло в мене вже не болить. І температуру міряти не треба. Хіба, що трішки.
– Не будемо. Ні трутним, ні електронним.
– З ртутними я з дитинства не дружу. Ти ж знаєш. Вони розклеюються у моїх руках.
– Гаразд. Що новенького у світі? – змовницьки підморгнувши, продовжила розмову бабуся.
– Щойно тут були разом дві мами, дві доні і одна бабуся. П’ять. А нас всього троє. Рахувати я вже вмію. Ось така новина.
– Ого… Розсмішила. – Бабуся щиро, голосно розсміялася, аж сусіди почали визирати з вікон. – Тепер моя черга. Дідусь передавав привіт. З плавання він повернеться за тиждень, але поштою прислав тобі справжній морський подарунок. На кораблі без цього ніяк. Казав щось дуже цікаве і корисне.
– А де ж мій подарунок?
– Завтра отримаємо. А твій Костик… Тобто Ктататик. Одним словом, цей хлопчик переїхав до іншого міста. Його тато отримав нову роботу. Підвищення. От добре. Все обійшлося. Ми всі тут у дворі почокались. Навіть я трішки… Що то була за дитина, – вона виразно промовляла ім’я Ктататик, ніби підкреслювала своє особливе ставлення до цього хлопчика, не приховуючи гарного настрою, який щойно у неї з’явився в зв’язку з приходом Її.
Мала намагалася їй заперечити. Їхня розмова почала нагадувати суперечку двох подруг.
– Спокійний, розумний хлопчик.
– Та він цим спокоєм усіх дітей в дворі причарував. Грали у якісь божевільні ігри. Як то кажуть в тихому болоті чорти живуть. А тепер ще й сумувати будеш?
– Буду! Вже сумую. Він найкращий!
– Не сумуй. Мабуть він тобі подобається… Підростеш. Станеш дорослою. Знайдеш свого Ктататика. Колись… Я тобі правду кажу. Якщо не забудеш, – намагалася заспокоїти свою онучку мудра бабуся-княгиня.
– Ктататик – мій найкращий і єдиний друг. Хоча й дражнив мене ірискою, але він добрий і не дурний. Навчив, як з поганих людей робити хороших. Треба вказати на них вказівним пальцем, промовляючи чарівне слово.