Ти почала цю історію.
– Якщо я скажу, то ти не сміятимешся? – Іммі скинула каптур і глипнула на Джул. – Форрест сміявся, а я розізлилася й не пробачала йому два дні, доки він не приніс мені шоколадних цукерок із лимонним кремом.
Форрест був хлопцем Іммі. Він жив спільно з ними в будинку на Віньярді.
– Форресту варто б повчитися манер, – мовила Джул.
– Він не подумав. Просто вибухнув сміхом. Потім він уклінно перепрошував, – Іммі завжди захищала Форреста, якого спершу критикувала.
– Будь ласка, назви своє ім’я, – попросила Джул. – Я не сміятимуся.
– Обіцяєш?
– Обіцяю.
Іммі зашепотіла у вухо Джул:
– Мелоді, а потім Бейкон. Мелоді Бейкон.
– А середнє ім’я було? – запитала Джул.
– Ні.
Джул не засміялася, навіть не всміхнулася. Вона двома руками обійняла Іммі. Вони вдивлялись у море.
– Ти відчуваєш себе Мелоді?
– Ні, – Іммі була замислена, – але я також не відчуваю себе Імоджен.
Вони спостерігали за парою мартинів, які щойно приземлилися на скелю поруч.
– Чому померла твоя мама? – зрештою спитала Джул. – Чи було про це у тому документі?
– Перш ніж прочитати, я вже здогадувалася щодо основної причини, але так. У неї було передозування метадоном.
Джул збагнула ситуацію. Вона собі уявила, як її подруга немовлям у мокрих пелюшках повзає по брудній постільній білизні, тимчасом як її мати лежить поруч замурзана і під кайфом. Або мертва.
– У мене на правому плечі два шрами, – заговорила Іммі. – Маю їх, відколи переїхала жити до Нью-Йорка. Наскільки знаю, вони завжди у мене були. Мені ніколи не спадало на думку запитати про них, але медсестра у Вассарі сказала, що це опіки. Наче від цигарки.
Джул не відала, що сказати. Вона хотіла розв’язати проблеми крихітки Іммі, але Патті та Ґіл Соколофф вже давно зробили це.
– Мої батьки також мертві, – врешті вимовила Джул. Уперше вона говорила про це вголос, хоча Іммі вже знала, що Джул виховувала тітка.
– Я це зрозуміла, – сказала Іммі. – Але я також утямила, що ти не хочеш про таке говорити.
– Не хочу, – погодилася Джул. – У будь-якому разі, не тепер, – вона відхилилася, віддаляючись від Імоджен. – Поки що я не знаю, яку історію про це розповісти. Вона не… – слова зраджували її. Вона не могла відшукати щось, як Іммі, аби знайти себе. – Історія не складеться.
Це було правдою. На той час Джул лише починала складати первісну казку, на яку згодом посилатиметься, але вона не могла, не могла більше нічого сказати.
– Усе гаразд, – заспокоїла її Імоджен.
Вона залізла в наплічник і витягла грубу плитку молочного шоколаду. Потім наполовину розгорнула її і відламала шматки для Джул та для себе. Джул сперлась об скелю, шоколад танув у роті, сонце зігрівало їй обличчя. Іммі відганяла мартинів, які жебрачили поруч, горлаючи на них.
Джул відчувала, що повністю знає Імоджен. Між ними усе було зрозумілим, і так завжди буде.