її до школи Ґрінбраяр, приватної установи на Мангеттені. Там вона вдягалася в біло-зелену форму та вчила французьку. На вихідних маленька Іммі бавилась у лего, пекла печиво і відвідувала Американський музей природознавства, де найдужче їй подобалися скелети плазунів. Вона святкувала усі єврейські свята, а коли виросла, узяла участь у незвичній церемонії бат-міцви[8] у лісі в північній частині штату.
Бат-міцва ускладнювалася, позаяк мати Патті й батьки Ґіл не вважали Імоджен за єврейку, тому що її біологічна мати єврейкою не була. Всі вони наполягали на формальному процесі навернення, який би відклав церемонію на рік, але натомість Патті покинула родинну синагогу та приєдналася до світської єврейської громади, що і провела церемонію під час виїзду в гори.
Отже, у віці тринадцяти років Імоджен Соколофф стала більш свідомою щодо власного статусу сироти, ніж коли-небудь раніше, і почала читати історії, які стануть наріжним каменем у її внутрішньому світі. Уперше вона звернулася до книжок про сиріт у школі, коли її підштовхували до читання. Таких було багато. «Мені подобався одяг, пудинги і кінні екіпажі», – розповідала вона Джул.
Іще в червні Джул та Імоджен почали жити разом у будинку, який Іммі орендувала на острові Мартас-Віньярд. Того-таки дня вони поїхали до фермерського кіоску, де можна самим обирати квіти.
– Мені подобалася «Гейді»[9] та ще казна-який відстій, – вона нахилилася над кущем жоржин, тримаючи ножиці. – Але згодом від усіх тих книжок мені хотілося блювати. Героїні увесь час були такі грьобано радісні. Взірці жіночої самовідданості. Типу: «Я до смерті голодна! Прошу, з’їж мою єдину булочку!» Або: «Я не можу ходити, я паралізована, але я все одно бачу яскравий бік життя, щасливий-щасливий!» Хочу сказати, що «Маленька принцеса»[10] і «Полліанна»[11] продають тобі купу огидної брехні. Щойно я зрозуміла це, як покінчила з ними.
Завершивши складати свій букет, Іммі вилізла на дерев’яний паркан. Джул досі збирала квіти.
– У середній школі я читала «Джен Ейр», «Ярмарок марнославства», «Великі сподівання» і таке інше, – вела далі Іммі. – Вони типу про сиріт, які балансують на краю.
– Книжки, які ти мені дала, – уторопавши, мовила Джул.
– Ага. Наприклад, у «Ярмарці марнославства» Беккі Шарп – одна велична машина амбіцій. Вона залишається ні з чим. У Джен Ейр напади люті, під час яких вона кидається на підлогу. Піп у «Великих сподіваннях» – шахрайка і жадібна до грошей. Усі вони прагнуть кращого життя та йдуть за ним, і всі вони морально нестійкі. Це робить їх цікавими.
– Мені вони вже подобаються, – сказала Джул.
Іммі вступила до коледжу Вассара завдяки своєму есею про тих персонажів. До того ж, зізнавалася вона, навчатись їй не подобалося. Вона не любила, коли люди вказували їй, що робити. Коли викладачі давали завдання читати давніх греків, вона цього не робила. Коли її подруга Брук порадила їй прочитати Сюзанну Коллінз, вона також цього не зробила.