для людей із твоїм типом акценту.
– Зі східного узбережжя? – запитала Іммі. – Гадаю, так. І для неінвалідів. О, і для чоловіків! Чоловіки, чоловіки, чоловіки! Чоловіки досі розгулюють, наче Сполучені Штати – це велика цукерня й усі тістечка для них. Ти так не вважаєш?
– Я не дозволю їм з’їсти моє тістечко, – відповіла Джул. – Це моє сране тістечко і я його їстиму.
– Так. Ти захищаєш своє тістечко, – сказала Іммі. – І ти отримаєш його – шоколадне, з шоколадною глазур’ю, типу п’ятишарове. Проте, як на мене, справа ось у чому: ну ж бо, назви мене дурепою, але я не хочу тістечка. Можливо, я навіть не голодна. Я намагаюся просто бути. Існувати і насолоджуватися тим, що є переді мною. Я знаю, це розкіш, і я, напевно, сволота навіть через те, що володію нею, але я також думаю, що намагаюся цінувати її. Люди, дозвольте мені просто бути вдячною за те, що я тут, на цьому пляжі, й не почуватися так, наче мушу весь час боротися.
– Я гадаю, ти помиляєшся щодо американської мрії, – мовила Джул.
– Ні, не помиляюся. Чому?
– Американська мрія – це бути героєм бойовика.
– Серйозно?
– Американці люблять воювати, – сказала Джул. – Ми прагнемо змінити закони або зламати їх. Нам подобаються ті, хто чинять самосуд. Ми в захваті від них, так? Супергерої, серії фільмів «Викрадена», що завгодно. Нам аби рухатися на захід і захоплювати землі тих людей, які мали її раніше. Безжально вбивати так званих поганих хлопців і боротись із системою. Ось це американська мрія.
– Розповіси це моїй мамі, – промовила Іммі. – Скажи: «Добридень! Іммі хоче вирости і радше чинити суд Лінча, аніж бути промисловим магнатом». Подивишся, що станеться.
– Я з нею поговорю.
– Добре. Це все виправить, – Іммі хихикнула і перекотилася на пляжному покривалі. Вона зняла сонячні окуляри. – У мами є переконання щодо мене, які не вписуються. Типу в дитинстві мені було б дуже важливо мати кількох друзів, яких також усиновили, щоб я не почувалася самотньою, інакшою абощо. Але на той час вона твердила щось на кшталт: «З Іммі все гаразд, їй це не потрібно, ми саме такі, як інші родини!» Згодом, п’ятсот років потому, у дев’ятому класі, вона прочитала статтю в журналі про названих дітей і вирішила, що мені треба потоваришувати з тією дівчиною, Джолі, яка щойно почала вчитись у Ґрінбраярі.
Джул пам’ятала її. Дівчина з вечірки до дня народження та з Американського театру балету.
– Моя мама уявляла нас двох разом, і я намагалась, але тій дівчині насправді не подобалася, – вела далі Іммі. – У неї було блакитне волосся. Дійсно дуже круте. Вона дражнила мене через моє ставлення до безпритульних котів та через читання «Гейді», вона сміялася з музики, яка мені була до душі. Але моя мама й далі телефонувала її матусі, вибудовуючи плани для нас обох. Вони уявляли між нами той цілісний зв’язок названих дітей, що ніколи не існував, – Імоджен зітхнула. – Все це було сумно. А згодом вона переїхала до Чикаґо, і моя мама облишила цю ідею.
– Тепер