погіршився. Людська жорстокість та жадоба влади і грошей на межі божевілля, може початися некерований процес, тому Рай створює особливий загін людей, що мають запобігти перетворенню Землі на грудки астероїдів. Дванадцятеро будуть діяти у крайньому випадку: спасати планету, – і Маргарита раптом лукаво поглянула на Олену, – скажи, Сатана призвів на тебе враження?
– Призвів, він же красень, – буркнула Олена і подумки обурилась: – «Тобі що з того?»
– Та нічого! – безсоромно кинула Маргарита, прочитавши її думку. – З іншого боку, ми стародавні подруги, тож маю застерегти тебе – одягни хрест і не знімай! Сатана захопився тобою не на жарт. Це щось! Полетів вслід за тобою білим голубом! І сміх, і гріх… З аеродинамікою і з головою у того голуба явно було не гаразд: тричі падав!
Маргарита засміялася, а Олена почервоніла. Тричі падав! Чомусь їй стало незручно за вибрик Сатани.
– Маргарито, розкажіть мені про Диявола.
– А що саме? Про нього ж можна розказувати до Страшного Суду!
– Скажіть, будь ласка, головне, хто він?
– Перший Лицар Мороку і Жаху, Прокажений Всесвіту, Таврований Звір, – Маргарита здихнула, – у нього багато регалій… А коротко, Навіжений, що кинув виклик Творцю!
В Олени болісно стисло серце у грудях.
– Тобі жаль його? Безжального Звіра-монстра, Бога-хижака?! – суворо запитала Маргарита і додала французькою: – Розі, прошу облиш думки про Сатану, на тебе чекає цікава складна робота у місії.
Олена прикипіла враженим поглядом до співрозмовниці, несподівано її тіло сіпнулося, як від удару електричного струму, різко.
– Офеліє, це ти? Ти інакше виглядаєш, але це ти, ти! – несамовито закричала Олена французькою і кинулася в обійми Маргарити. – Ти говорила тоді, що мати дітей не наша доля!
– Розі, мила моя подруго, таки впізнала мене? Так, це я! – розчулилася Маргарита.
– Пам’ятаєш нашу страту? – і плечі Олени мимоволі здригнулися від вибухів нервового реготу.
– Ще б не пам’ятати! Дурні аристократки, як важливо було для нас, у що вбратися на ту страту!
– Ми збиралися, мов на бал, – крізь сміх пригадала Олена.
– Ти була у чорному оксамиті, а я у вишневому. Ми сподівались, що на наших сукнях плями крові будуть виглядати не так жахливо… Наші рідні і наречені поступилися заради нас своїми місцями у тій страшній черзі. Ми були першими, пам’ятаєш? – сумно посміхнулась Маргарита.
– Вони жадали, щоб наші муки швидко скінчились. Якою гострою, на наше щастя, була та гільйотина! Спочатку у кошик покотилася твоя голова, потім – моя… А, може, навпаки? – засумнівалась Олена.
– Спочатку твоя!
– Чому ж тоді я пам’ятаю, як сіпнулося твоє тіло, Офеліє?
– Ти пам’ятаєш весь той жах, бо після страти наші душі звільнилися від тіл і згори спостерігали, як страчують наших близьких, як Паризька голота шматує розкішні сукні на наших безголових тілах…
– Здається, нас стратили за наказом Робесп’єра… – дедалі Олена пригадувала все більше, –