не дикторша по телику.
Не знаю, чи я чогось добилася, та принаймні передала послання. Мені полегшало, і я собою пишалася. Тепер можна було йти до страхового агента в бірюзовому костюмі. Я провела його у мій кабінет, що вже звільнився, бо Шарль повернувся у свій. У цій надміру пишній обстановці – зелений килим й обшиті темним деревом стіни – я часом почувалася немов у романі Аґати Крісті («Смерть на Нілі», наприклад).
Уранці я б не встигла ретельно прочитати нову угоду на корабель, яку хотіла укласти. Та й у попередній були суттєві прогалини. Тож я вирішила про всяк випадок зустрітися після обіду з іншим страховиком, щоб порівняти й обрати найвигідніший варіант.
О п’ятій вечора до мене прийшла молода пара, яка вибирала заклад для святкування весілля, але мені не вдалося схилити їх до конкретної домовленості. Надвечір я ще раз зв’язалася з кількома компаніями, зацікавленими в проведенні щорічних корпоративів на борту корабля, та це був не мій день: усі мої пропозиції відхилили.
Після кожного провалу я картала себе за хибний підхід, попри те що чітко знала, як треба діяти. У вирішальну мить щось мене стримувало, заважало говорити й робити те, що підказувала інтуїція. Я ніяковіла, не відчувала, що маю право на авторитетність, боялася, що працюю не на своєму місці.
Коли вже вечоріло, я вирішила відпочити й випити кави в кімнаті для відпочинку. Зайшла, роздратовано зиркнула на раковину, де знову громадилося достобіса горняток. Поки готувалася кава, я висипала записочки із коробки для відгуків. Кілька тижнів тому, на моє прохання, Боббі змайстрував дерев’яну коробочку. Я хотіла, щоб кожний міг укинути анонімну записочку із коментарем про моє керівництво. Ідея була в тому, щоб люди не тримали претензій при собі й лишали відгуки, і я б тоді розуміла, як покращити стиль управління. Я також сподівалася, що дізнаватимуся про можливі напруженості, перш ніж ті переростуть у серйозні проблеми.
Писали різне: геть не цікаві коментарі, інколи суперечливі, доволі адекватні зауваження, скарги, поради – часом слушні, часом дурнуваті, траплялися й дошкульні записочки із далеко не безпідставними закидами – про справжні негаразди.
Скреготнув червоний замочок, і коробка відчинилася.
Сьогодні я отримала три послання – негусто, бувало більше.
Закид про параною видався мені несправедливим. Без сумніву, я надто старалася бути завбачливою, через що нічого не лишала на довіру, але параноя – це не про мене.
У кінці робочого дня Шарль покликав мене до себе в кабінет. Коли я зайшла, він здивував мене тим, що встав і зачинив за мною двері.
– Сідайте, будь ласка, – сказав він.
Я мовчки сіла.
Повз корабель прогудів катер, розплескуючи хвилі.
Шарль підійшов до свого столу й усівся напроти мене.
– Сигарету? – запропонував він, простягнувши пачку.
– Ні, дякую, – мотнула я головою.
Він узяв собі, підпалив старою