які йому дошкуляли. Він був чоловіком поштивим і за посмішкою приховував катастрофічність ситуації від усіх, та й від самого себе.
Я швиденько обійшла команду.
Побачивши мене іздалеку, Катель, як завжди, накинулася із питаннями. У такі миті я напружувалася. Висока й струнка тридцятирічна фарбована білявка добре знала, що має чудову фігуру, і вміла нею хизуватися. Молода кар’єристка завідувала рестораном. Під її керівництвом були всі офіціанти, які захоплювалися її професійністю. Мене б це тішило, якби не підозри, що вона націлилася на мою посаду. Шарль узяв Катель на роботу невдовзі після мене і аж трусився від сексуального потягу до неї. Він розхвалював їй вакансію, наобіцявши «золоті гори», зокрема сказав, що після модернізації судно стане розкішним.
Катель навісніла, що мене призначили директоркою, у той час як вона не поступалася мені ані освітою, ані компетентністю. За будь-якої нагоди вона давала зрозуміти, що мені не місце на цій посаді, а я й сама сумнівалася.
– Ти не подумала попрохати Марко, – сказала вона мені начальницьким голосом, – щоб не горлав у мікрофон, коли оголошує відправлення?
– Так, я йому скажу…
– Пасажири щоразу підстрибують, мов ужалені, а нібито ж приходять до нас розслабитися.
Лоцман Марко був неотесаним чолов’ягою років шістдесяти, від якого гидко відгонило маскулінністю. Він мене лякав, і я певна, що Катель це завважила: вона регулярно штовхала мене в його «пазурі», вимагаючи обговорити те чи те питання і знаючи, що я не буду цього робити. Їй бракувало розуму вигадати привід, від якого мені не відкрутитися. Така була в Катель улюблена розвага – доводити мою некомпетентність.
– І ще одне, – додала вона. – Треба, щоб ти прийняла рішення про Натана. Ми довго не протягнемо із цим неумійком.
Я намагалася вдати байдужість. Вона добре знала, що це я його найняла, хоч, слава Богу, про наші стосунки їй було не відомо. Звісно, він був не найкращим офіціантом, але й не найгіршим. Нарікаючи на некомпетентність Натана, Катель лиш зайвий раз наголошувала на моїй.
– Вибач, мушу бігти, мене чекають, – сказала я, вказуючи на заскоченого зненацька страхового агента, що хтиво зиркав на сідниці Катель.
Я пішла, картаючи себе: «І нащо я перепрошувала? З якого дива виправдовуюся перед нею?»
Я мимоволі зненавиділа Катель, і моя антипатія наростала через заздрість: я заздрила її самовпевненості й напористості, а саму мене гризли сумніви, страхи й вагання. Наша несхожість повсякчас нагадувала мені травматичний досвід у підлітковому віці. Я запросила до себе подругу з ліцею, і, коли вона пішла, тато захоплено нахвалював: «Такий сильний характер!» Я страшенно засмутилася і потай побивалася: «А я? Що ж я зробила не так? Чому не обдарована такою силою?»
Я поспіхом продовжила обхід команди, ковзаючи рукою поруччями, пошерхлими від перефарбовувань білою фарбою по іржавому металу.
У кімнаті для відпочинку було порожньо. У раковині – гора брудних чашок від кави.