лячно, аж він дійшов і до мене:
– Знайдеться копієчка?
Хмуро втупившись у мене, жебрак рішуче простягнув капелюха.
Я хутко дістала гаманець і кинула півфранка – боялася, ще раптом нападе, як відмовлю.
Нарешті я вийшла на свіже повітря і швидкою ходою дісталася за чверть години до корабля-ресторану, пришвартованого на пристані Сони в історичному центрі Ліона – Прескілі. Ідеальне розташування: між пішохідним мостом Палацу правосуддя і мостом Бонапарт. Корабель знімався з якоря, тільки коли організовувалися круїзи з обідами й вечерями. Причал був унизу набережної Селестинців, і гул машин не долинав до корабля. Увечері можна було милуватися дивовижними вогниками Старого Ліона й базилікою Фурв’єра на другому березі річки.
«ПігмаЛіон» був старим судном і конче потребував ремонту. На гарному жовтувато-зеленому корпусі подекуди лущилася фарба; на переробленому в терасу містку, що подовжував зашклену велику залу ресторану, не завадило б відполірувати паркет із червоного дерева – геть подряпаний і затертий. Та й у самій залі – провести ремонт і освіжити декор. Темні обшиті деревом стіни виглядали сумно – можна було освітлити, а краще перефарбувати.
На співбесіді власник корабля захоплено розповідав мені ремонтні плани, але відтоді анічогісінько не змінилося. Шкода, бо корабель мав свій шарм, немов старовинна будівля, якій потрібна лише реставрація, щоб перетворитися з розвалини на будинок у вінтажному стилі.
Ледве перейшовши через трап, я зіштовхнулася із нашим різноробом, що цілісінький день лагодив несправності, а їх у нас вічно було достобіса. Він стояв на колінах перед скринею з рятувальними колами.
– Доброго ранку, Боббі, – привіталась я.
– Доброго ранку, Сибіль. На тебе чекає якийсь пан, он там, – мовив він і кивнув на низенького чоловіка в бірюзовому костюмі, що сперся на поруччя.
У ті часи директорів ще не прийнято було називати на ім’я, а тим паче тикати, проте всі мої співробітники із легкою душею саме так і зверталися до мене. Я починала як їхня колега, і вони не могли позбутися цієї звички. Я підозрювала, що дехто навмисне ускладнював мені й без того нелегке завдання, поки я силкувалася утвердити свій авторитет. Але не Боббі. То був добряк, що й мухи не образить. Високий кремезний брюнет сорока років із великою головою й обличчям, припухлим від зловживання алкоголем та безмірного поїдання чипсів. Він страждав від морської хвороби і виявив, що чипси для нього як антидот. Усі знали, що він прикладався до пляшки, чи радше пляшок, які необачно ховав де прийдеться. На кораблі на це заплющували очі, адже Боббі нікого не займав. Та зрештою алкоголь, мабуть, послабив йому мозок, і всі вважали його бевзем. Я здогадувалася, що він свідомо підтримував таку репутацію, аби йому дали спокій. Він був із тих, що ніколи не сперечаються і завжди чинять по-своєму.
– Замінюєш замок на скрині? – спитала я.
Я