Гінзбурґ піднявся рано, схвильований перспективою свого першого дня на посаді заступника директора нової компанії.
– «Вікінґ-Малберрі», – пробурмотів він у дзеркало для гоління. Йому сподобалося, як це звучить.
Перша зустріч того дня була призначена на дванадцяту годину, коли Гаррі мав повідомити про результати свого візиту до пані Бабакової. Аарон планував видати «Дядька Джо» у квітні і був радий, що Гаррі погодився поїхати в турне. Після легкого сніданку – тости й оксфордська мармуляда, яйце, варене три хвилини, й горнятко чаю «Граф Ґрей» – Аарон удруге прочитав статтю у «Нью-Йорк таймс». Він визнав, що деталі його домовленості з Рексом Малберрі висвітлені достовірно, і був радий переконатися, що його новий партнер повторює те саме, що багато разів казав і Аарону: «Я пишаюся тим, що об’єднався з видавництвом, яке має такі чудові літературні традиції».
Оскільки був ясний погідний ранок, Аарон вирішив пройтися на роботу пішки й насолодитися думкою про те, що розпочинає життя заново.
Він замислився, скільки часу мине, перш ніж його батько визнає, що син ухвалив правильне рішення, якщо компанія зможе грати у вищій лізі. Чоловік перейшов дорогу й опинився на Сьомій авеню, і його посмішка ширилася з кожним кроком. Підходячи до знайомої будівлі, він помітив двох шикарно вдягнених швейцарів, які стовбичили біля входу. Такі витрати його батько не схвалив би. Один із чоловіків ступив крок уперед і віддав честь.
– Доброго ранку, пане Гінзбурґ, – Аарон був вражений, що вони знають його ім’я. – Нам доручено, сер, не пускати вас усередину.
Аарон остовпів.
– Але це якась помилка, – врешті-решт спромігся сказати він. – Я заступник директора компанії.
– Даруйте, сер, але такі маємо вказівки, – озвався й другий охоронець, ступивши вперед, аби перекрити йому шлях.
– Але це якась помилка, – повторив Аарон.
– Ніякої помилки немає, сер. Вказівки були вкрай чіткими. Якщо ви спробуєте увійти до будівлі, ми маємо запобігти цьому.
Аарон трохи повагався, перш ніж відступити. Він витріщився на нещодавно викарбувану вивіску, на якій красувалася назва «Вікінґ-Малберрі», а потім ще раз спробував увійти до будівлі, але швейцари не поступилися ні на дюйм. Тож неохоче відійшов, гукнув таксі й назвав водієві свою домашню адресу.
– Пояснення мало бути простим, – казав видавець собі, коли таксі під’їжджало до 67-ї вулиці.
Опинившись у своєму помешканні, Аарон узяв слухавку й набрав номер, який не треба було довго шукати.
– Доброго ранку, «Вікінґ-Малберрі», чим можу вам допомогти?
– З’єднайте мене з Рексом Малберрі, будь ласка.
– Хто питає?
– Аарон Гінзбурґ.
Він почув клацання, і миттю пізніше інший голос промовив:
– Приймальня директора.
– Це Аарон Гінзбурґ. Покличте мені Рекса.
– Пан Малберрі зараз на зустрічі.
– Тоді викличте його звідти! – звелів Аарон, нервуючи.
Ще одне клацання, короткі гудки. Він набрав номер іще