Джайлз. – Я допоможу чим зможу.
– Спасибі, – подякував Ґріфф. – Перепрошую за свою попередню витівку. Правда в тому, що я завжди був циніком. Гадаю, це нерозлучне з цією роботою. Тож будемо сподіватися, що цього разу я помиляюся. Май на увазі: я ніколи не вірив у казки. Тож якщо ти все ж передумаєш і захочеш балотуватися, я можу відкласти призначення комісії з відбору кандидатів щонайменше на кілька тижнів.
– Ти ніколи не здаєшся?
– Не тоді, коли існує хоч найменший шанс, що ти станеш кандидатом.
Коли Джайлз сидів сам-один у вагоні першого класу дорогою до Труро, то ретельно задумався над тим, що сказав Ґріфф. Чи пожертвує він своєю політичною кар’єрою заради жінки, яка, можливо, навіть не згадувала про нього після Берліна? Чи дозволить він своїй уяві перевершити його здоровий глузд? І якби він знову зустрів Карін, чи не луснула б бульбашка?
Існувала також імовірність, дуже сильна, яку він намагався заштовхати у глиб душі, що Карін була не більше, ніж знаряддям Штазі, і просто виконувала свою роботу, доводячи, що його ветеран-агент був не циніком, а реалістом. На той час, коли «Пензанс-флаєр»[12] в’їхав на станцію Труро відразу ж після шостої, Джайлз мудрішим не став.
Він дістався на таксі до «Мейсон-армз», де домовився про зустріч із Джоном Пенґеллі пізніше того ж вечора. Підписавши реєстраційну картку, піднявся сходами до свого номера й розпакував несесер на ніч. Прийняв ванну, перевдягнувся й спустився в бар за кілька хвилин до сьомої, оскільки не хотів змушувати батька Карін чекати.
Коли Джайлз увійшов до бару, то помітив чоловіка, що сидів за столиком у кутку, на якого він не звернув би уваги, якби той не піднявся і не помахав рукою.
Джайлз рушив, щоб приєднатися до нього, і потиснув простягнуту руку. Представлятися необхідності не було.
– Дозвольте запропонувати вам випити, сер Джайлз, – сказав Джон Пенґеллі з виразним акцентом Вест Кантрі[13]. – Місцеве гірке цілком непогане, але ви можете віддати перевагу віскі.
– Пів пінти гіркого буде просто чудово, – погодився Джайлз, сідаючи за маленький, забруднений пивом стіл.
Поки батько Карін замовляв трунки, Джайлз уважніше придивився до нього. Йому, мабуть, було років п’ятдесят, може, й п’ятдесят п’ять, хоча волосся вже цілком посивіло. Його твідовий піджак «Гарріс» був добряче поношений, але все ще ідеально сидів на плечах, що дозволило припустити, що чоловік набрав не більше кількох фунтів зі своїх армійських днів і, можливо, регулярно займався спортом. Хоча він і здавався стриманим, навіть невпевненим, чоловікові явно не було чужим це місце, бо один із місцевих жителів, котрий сидів у барі, привітав його, ніби давно загубленого брата. «Як же йому було самотньо, – подумав Джайлз, – маючи дружину та доньку, котрі не змогли бути з ним з однієї-єдиної причини: бо вони опинилися по інший бік стіни».
За кілька хвилин Пенґеллі повернувся, несучи дві гальби по пів пінти, одну з яких поставив на стіл перед Джайлзом.
– Як мило з вашого боку здійснити таку довгу подорож, сер Беррінґтон.
– Будь