загинув.
− Він помер. Юра помер тридцять років тому, − здивовано і вже з підозрою промовив Єгор.
У чому підступ, навіщо комусь видавати себе за його померлого друга?
− Так ти про ту аварію? − натягнуто посміхнувся чоловік. − Я не помер. Ти що? Так, я довго валявся по лікарнях, а потім ми переїхали. Однак і ти десь пропав тоді… Як добре, що ми зустрілися.
Єгор спохмурнів. Дійсно, після того випадку його відправили до бабусі на цілий рік. Але чому він завжди думав, що Юра тоді помер? Чоловік примусив його згадати момент, через що все сталося. А це згадувати йому ніяк не хотілося. Вижив? Єгор не був у цьому впевнений. Але раз Юра так говорив…
− Почекай, − сказав чоловік і пошкандибав у свою квартиру.
Через хвилину він вийшов й простягнув Єгору фотокартку.
Єгор зблід.
У нього була точно така ж фотографія. Він, десятирічний, стояв у центрі, праворуч, закинувши руку йому на плече, посміхався Юрко, ліворуч стояла Рита, а внизу, присівши навпочіпки, сидів Мишко. Їх дворова компанія. Тридцять років тому.
− Я тут квартиру купив, − чоловік озирнувся на свої двері. − Сьогодні тільки в'їхав. І тут на тобі, виходжу, дивлюся − ти. Бувають же в житті збіги. Ну, розповідай, як ти, що ти?
Єгор не знав, що робити. Йому не хотілося нічого, ні думати, ні говорити. Все це виглядало занадто фантастичним, а докопуватися до істини просто не було сил.
− Та добре, − новий сусід поплескав його по плечу. − Зараз час пізній, та й ти, бачу, напевно, з роботи тільки. Може, коли-небудь посидимо, згадаємо молодість? До речі, я наших з тих пір і не бачив. Ви зустрічаєтесь? Як там Мишко? Рита?
Єгор зіщулився.
− Юро, ти вибач, я піду, − не дивлячись на чоловіка, Єгор віддав фотографію і відчинив двері своєї квартири. − Посидимо, обов'язково посидимо…
Зачиняючи двері, він подивився на свого нового сусіда. Губи чоловіка розтягнулися в тонку лінію посмішки, а сам він, не відриваючись, дивився на Єгора.
У квартирі стояла тиша. Єгор клацнув замком і зітхнув. А що він, власне, хотів? Духовий оркестр, який грає туш?
Підозрілий сусіда змусив згадати про Риту. Єгор і досі сумував за нею. Він думав, що біль втрати не вичерпається ніколи, але дивно, через три роки після смерті дружини він дійсно зник. Не повністю, наче забився в куток, сховавшись від себе самого і від свого господаря. Єгор не хотів, щоб він ішов, чіплявся зайвого, неначе біль живив його, і, коли усвідомив, що не відчуває того ж, що в той день… Тепер навіть спогад про це не викликав болю.
Смерть Рити не була банальною. Не була буденною. Випадковість. Дикий збіг обставин.
…Вони любили так гуляти іноді: взявшись за руки, торкаючись шкірою одне одного. Зліва − будівництво. Високо вгорі зависла стріла крана. Крики будівельників.
Тільки потім він усвідомив, що сталося. А тоді…
Голос Рити, яка захоплено щось розповідала, різко обірвався. Почувся свист, наче хтось махнув гігантським батогом… і рука дружини потягнула його вниз.
Рита лежала на притрушеному пилом асфальті розрізана навпіл. Над її скаліченим тілом, втративши силу інерції,