Але чому? Він повинен був тільки радіти, що тоді Юра вижив, але в душі була чорнота.
Юра зовсім не був схожий на того хлопчика. І виглядав молодшим, ніж мав бути. Ну, аж ніяк не сорокарічним. Єгор згадав, як метушливо чоловік приніс йому фотографію, немов переконуючи у своїй правоті. Навіщо? А як же бути з цим?..
…Мишко з усієї сили відфутболив м'яча. Єгор підстрибнув, сподіваючись дістати його головою, але м'яч, пролетівши дугою, зник за парканом, і Єгор, що стояв на імпровізованих воротах із двох портфелів, метнувся за ним. М'яч, кілька разів ударившись об асфальт, застрибав далі, і Єгор прискорив біг. М'ячик вискочив на проїжджу частину. Не думаючи ні про що, окрім заповітного м'яча, Єгор кинувся туди ж.
Пізніше він не раз програвав ситуацію, щоразу обливаючись потом у думках про смерть, про свою смерть, якої дивом уникнув.
Позаду чулися кроки, ніби хтось наздоганяв його, а збоку вже верещали гальма. Зненацька Єгора щось штовхнуло в спину, і він, втративши рівновагу, вилетів на протилежний тротуар. Ззаду почувся глухий удар, потім ще один, скрип гальм, і настала повна тиша.
Розбиті коліна пекло. На очах Єгора застигли сльози образи, він повільно встав, хлюпаючи носом, і озирнувся.
На зім'ятому капоті помаранчевого «москвича» лежало тіло десятирічного хлопчика. Юрка. Точніше, половина тіла. Нижня частина, розчавлена передком машини, була щільно приплюснута між бампером і ліхтарним стовпом.
Єгор досі пам'ятав застиглу посмішку на обличчі Юри. Як і цівку крові, що витікала на капот машини з його рота.
2
Чеслав завжди був слухняним хлопчиком. Тихий, спокійний, непримітний. Йому говорили: обманювати недобре − він не обманював. Йому говорили: треба їсти вранці вівсянку − він їв. Йому говорили…
Змалку він потерпав від одного недоліку, який згодом, з роками, переріс у діагноз − він хотів подобатися усім. Тому, пересилюючи себе, давився вранці вівсянкою, щоб не засмучувати маму, пиляв скрипку, щоб догодити татові, і таємно мріяв про повну свободу, наважуючись бути собою, тільки коли залишався на самоті.
Він закінчив школу зі срібною медаллю, чим дуже засмутив маму, і, вже компенсуючи свою провину перед нею, знову ж таки згідно з її бажанням-наказом вступив до інституту іноземних мов.
І все закрутилося спочатку. Вчився він добре, якраз настільки, наскільки від нього очікували. На четвертому курсі одружився, вперше всупереч батькам, утім, знову ж таки, на догоду своїй нареченій.
Але й тут він не був собою.
Вона завжди порівнювала його з кимось. І не на користь його, Чеслава.
− Славик, однокурсник твій, посаду одержав, між іншим, у посольстві, і Катька, дурепа, тепер в Англії, а ми знову в дупі, − кричала вона в сльозах, і він слухняно просувався по службі.
− Я хочу дитину, − просила вона, надивившись на своїх подруг, що прогулювалися з дитячими візочками, і він слухняно робив їй дитину.
Починалися дев'яності.
Після викидня вона заявила, що хоче власну справу.
І