сталося?
Жінка на нього не дивилася.
− Три роки коту під хвіст, − сказала вона тихо, притискаючи долоні до губ. − Усе даремно.
− Ти можеш нормально пояснити? − Єгор підвищив голос.
Спрацювала захисна реакція: три роки тому загинула Рита.
Ольга злякано подивилася на Єгора.
− Я щойно зробила аналіз, − вона мало не плакала. − Сама зробила. Два рази. І Томочка перед тим.
− Який ще аналіз? − не зрозумів Єгор − перед очима стояло обличчя Рити. − Ти про що?
− Ти вже написав доповідь?
Перехід був несподіваним. Єгор розгублено подивився на жінку.
− Та ось, мордуюся, − кивнув на свій стіл. − Добре, що все вже позаду…
− Нічого не позаду, − з гірким глузуванням сказала Ольга. − Можеш не мучитись. Серотонін? Дзуськи! Щойно…Аналізи… Загалом… Це не дефіцит серотоніну. Причина СРДС не в цьому. І з триптофангідроксилазою також усе гаразд. Навіть рівень підвищений. Єгоре, ми були занадто самовпевнені − причина смертей не в цьому.
Від серця відлягло. Але тільки на мить. Справа була не в Риті.
Уже понад вісім років відділ бився над вирішенням проблеми СРДС. Робота йшла доволі мляво, поки, три роки тому, у відділ не прийшов Єгор. Саме тоді вони намацали ниточку до розв'язання проблеми синдрому раптової дитячої смертності. Три роки інтенсивних досліджень, експериментів, порівняльних аналізів, статистики нарешті дали результати. Навіть контрольні дослідження доводили, що причиною смертей немовлят з групи ризику, від народження і до чотирьох місяців, був дефіцит серотоніну, який відповідає за дихання. У всіх померлих немовлят, які не мали патологій та інших причин для смерті, рівень серотоніну в частині довгастого мозку був знижений у середньому на двадцять шість відсотків. Так само, як і ферменту, що його виробляв. Це була перемога, перемога над смертю, яку вони ще вчора негласно святкували на своєму сабантуйчику. Навіть доповідь Старому була вже наполовину готова. А тепер з'ясувалося, що віз і нині там.
− Почекай, заспокойся, − Єгор, поступово приходячи до тями, таки обійняв жінку. − Це ще нічого не означає. Подивимося, може, у дитини були патології. Може, причина зовсім банальна, може…
− Єгоре, − Ольга підняла на чоловіка очі. У куточках їх блищали сльози, − ти хапаєшся за соломинку. Я ж не зовсім дурна. Дитина була абсолютно здорова. І з серотоніном усе в порядку. А проте померла від асфіксії. Розумієш?
Єгор підвів голову. Його губи ворухнулися.
Ольга гірко посміхнулася й похитала головою.
− Ні, Єгоре, ні. Не від механічної. Враження таке, ніби її задушили зсередини.
− Задушили? − перепитав Єгор, хоча чітко розчув слова Ольги.
− Я не можу тобі цього пояснити, − жінка розгублено подивилася на нього. − Велика концентрація вуглекислого газу в крові. І ще…
− Що, Олю?
Жінка відвернулася, уникаючи дивитися в очі Єгора, і тихо промовила:
− Я це відчуваю, розумієш? Дівчинка не своєю смертю померла. Її вбили. Тільки незрозуміло, як.
− Так, − Єгор піднявся. − Ти заспокойся. Тут багато чинників