запорожці, ображені тим, що їх не запросили на вибори, та кілька полковників, які мріяли про гетьманську булаву. Дійшло до того, що проти гетьмана підняли збройне повстання, яке стало провісником тривалої громадянської війни, так званої Руїни. На Виговського навішували купу ярликів. Вважали його то промосковським, то пропольським діячем, однак жоден із цих штампів не відповідав дійсності.
Уже в перші роки після смерті Богдана Москва всіма своїми діями давала зрозуміти, що трактує Переяславську раду як відправний пункт для експансії на українські землі та їх приєднання. У 1658 році московський посол Кікін заявив Іванові Виговському, що Мала Росія, себто Україна, є «отторженной ветвью от великой России и присовокуплена к оной самим Богом». Уся ця пафосна риторика ситуативних союзників супроводжувалась безчинствами московських військ в українських містах.
«Перше, надзвичайно серйозне порушення “Березневих статей”, укладених у Москві, відбулося з московського боку у 1656 році, коли Московія за спиною України уклала Віленське перемир’я з Річчю Посполитою і вийшла з війни проти Речі Посполитої. Це суперечило як букві, так і духу “Березневих статей” і, згідно з тогочасними політико-правовими уявленнями європейськими, “Березневі статті”, а разом з ними і Переяславська рада втрачали свою чинність і опинялися на задвірках історії», – Віктор Брехуненко.
Російсько-українські стосунки після укладення Переяславського договору відразу наштовхнулись на низку серйозних протиріч. Головним із них була радикальна відмінність у суспільно-політичному устрої обох держав. Інтереси централізованої монархії, що тяжіла до абсолютизму, жодним чином не могли збігатися з інтересами козацької республіки.
Своє першочергове завдання Московія вбачала в уніфікації відмінностей соціально-економічної та політико-правової структури козацької держави. За цю непросту проблему Москва взялась одразу після Переяславської ради. Безцінними помічниками в справі ліквідації української державності стали розбрат і політична сліпота козацької еліти.
Тиск із боку Москви на Українську державу по смерті Хмельницького посилився. Особливо небезпечним було те, що за спиною законного українського уряду та легітимного гетьмана Івана Виговського Москва активно підтримала опозицію, яку очолили авантюристи: кошові отамани Яків Барабаш, Іван Безпалий та полтавський полковник Мартин Пушкар. Московські воєводи дедалі нахабніше втручалися у внутрішні справи України, ігноруючи волю гетьмана. Врешті-решт підбурювана московитами опозиція взялася до зброї. Виговський змушений був застосувати силу.
«З початком повстання Москва проводить курс на примирення гетьманського уряду з повсталими козаками. Суть цих дій зводилась до замороження конфлікту, а відтак контролю над ним. Паралельно з миротворчими заходами Москва активно готується до воєнних дій» (Андрій Бульвінський. «Конотопська битва 1659 року»).
Наприкінці