Урарту. Ассирійці завдали рішучого удару по своєму давньому супернику, але зіткнулися з новим ворогом – кінниками-кіммерійцями.
У 679–678 рр. до н.е. кіммерійці на чолі з вождем Теушпою напали на Ассирію, яка володіла тоді майже всім Близьким Сходом, однак були розбиті військами наймогутнішого з ассирійських царів Асархаддона (681/680-669/668 рр. до н.е.)[4]. У 676–674 рр. до н.е. вони завдали нищівного удару по Фригійському царству в центрі півострова Мала Азія (Анатолія). Близько 660 р. до н.е. кіммерійські загони з’явилися біля кордонів Лідійського царства на заході Малої Азії. У битві з ними загинув цар Гігес. Кіммерійці ще деякий час воювали в Анатолії. В другій половині VII ст. до н.е. вони зникли з історичної арени.
Більшість вчених вважає, що кіммерійці з ІХ ст. до н.е. були мешканцями степів Північного Причорномор’я, Східного Криму, Таманського півострова. Деякі дослідники розглядають Північний Кавказ як батьківщину «нащадків богині-матері Кіммеріс» – кіммерійців. Мовознавці та історики вважають їх або іранцями, або родичами фракійців.
Кіммерійські поховання – головне археологічне джерело для вивчення культури цього таємничого народу, оскільки поселень і міст після нього не залишилося. Основу його господарчої діяльності становило скотарство.
Кіммерійці ховали померлих в прямокутних або овальних ямах, перекритих курганним насипом. Іноді стіни ями обшивалися деревом, з цього ж матеріалу робилося й її перекриття. Поруч із покійниками-чоловіками клали зброю, вузду, іноді їх супроводжували в інший світ забиті бойові коні. Інвентар жіночих поховань складається головним чином із ліпної кераміки.
Коли кіммерійці панували в Степовому Надчорномор’ї, в Лісостепу жили племена чорноліської культури, господарство яких базувалося на орному землеробстві та осілому скотарстві.
Скіфія
На початку VII ст. до н.е. місце кіммерійців зайняли скіфи.
Розповідь про походження скіфів та долю кіммерійців можна знайти в Геродота (Геродот. Історія. IV, 5-12).
Згідно зі скіфськими переказами першою людиною, яка з’явилася в їхній країні (що тоді була пустелею), був Таргітай, син бога Зевса і дочки бога ріки Борисфена (Дніпра). Це було за тисячу років до походу в Скіфію перського царя Дарія І (514/513 р. до н.е.). У Таргітая було троє синів: Ліпоксаїс, Арпоксаїс і молодший Колаксаїс. Коли вони були царями, з неба на скіфську землю впали зроблені з золота плуг, ярмо, сокира і чаша. Першим побачив їх старший з братів Ліпоксаїс і наблизився, щоб узяти їх. Але всі ці золоті речі, коли він підійшов, почали горіти. Ліпоксаїс віддалився, і тоді до них підійшов Арпоксаїс. Із золотом сталося те саме. Проте, коли до нього наблизився Колаксаїс, золото згасло, і тоді він узяв його собі і пішов із ним додому. А старші брати після того, що вони побачили, погодилися передати все царство молодшому. Від синів Таргітая походять різні скіфські племена: авхати – від Ліпоксаїса, катіари і траспії – від Арпоксаїса, паралати – від Колаксаїса. Всі вони заразом називаються сколотами, а назву скіфів дали їм греки-елліни.