дні, – мляво подумала Клері. Всі її думки текли повільно, наче кров чи мед. – Я повинна прокинутися».
Але вона не могла.
Сни змінювали один одного. Потік образів ніс її за собою, мов листя. Клері побачила маму, що лежала на лікарняному ліжку, в неї під очима темніли круги. Вона бачила Люка, що стояв на вершині купи кісток; Джейса, з-за спини якого виглядали білі пухнасті крила; оголену Ізабель, огорнуту батогом, наче золотистою сіткою; Саймона з випаленими на його долонях хрестами. Палаючих ангелів, що падали з неба.
– Я ж кажу, що це та сама дівчина.
– Я знаю. Та манюня. Джейс сказав, що вона вбила равенера.
– Так. Коли ми вперше її побачили, мені здалося, що вона – піксі. Хоча вони набагато симпатичніші.
– Ну, ніхто не у формі, коли його венами тече отрута демона. Годж збирається викликати Братів?
– Сподіваюся, що ні. В мене від них мурашки по шкірі. Ті, хто так себе калічать…
– Ми калічимо себе.
– Я знаю, Алеку, але ми це робимо ненадовго, і це не завжди боляче…
– Якщо ти досить дорослий. До речі, щодо дорослих: а де Джейс? Він урятував її, чи не так? Мені здавалося, що йому буде цікаво знати, як вона.
– Годж сказав, що Джейс не заходив до неї відтоді, як привіз її. Думаю, йому байдуже.
– Іноді мені цікаво, чи… Дивись! Вона ворухнулась!
– Отже, вона таки вижила, – зітхнула. – Скажу Годжу.
Повіки Клері були наче зшиті. Дівчині здалося, що шкіра повік розірвалася, коли вона повільно розплющила очі і моргнула вперше за три дні.
Перед очима було чисте блакитне небо, білі пухнасті хмари та круглолиці ангелятка з позолоченими стрічками на зап’ястях.
«Я померла? – подумала Клері. – Чи можуть небеса так насправді виглядати?»
Дівчина заплющила очі й знову розплющила їх. Цього разу вона зрозуміла, що дивилася на дерев’яну склепінчасту стелю, розписану хмарами та херувимами в стилі рококо.
Клері насилу сіла. Боліло скрізь, особливо місце укусу на шиї. Вона роззирнулася. Дівчина лежала на ліжку, заправленому лляною білизною. Поруч стояла тумбочка з білим глечиком і чашкою. У кімнаті був цілий ряд однакових ліжок з металевими спинками. Мереживні фіранки повністю закривали вікна, приглушуючи сонячне світло, хоча вона чула, що десь далеко шумів вічний Нью-Йорк.
– Нарешті ти прокинулася, – сказав сухий голос. – Годж буде задоволений. Ми всі думали, що ти так і помреш уві сні.
Клері повернулася. На сусідньому ліжку сиділа Ізабель, її довге синяво-чорне волосся було скручене у дві товсті коси, що спадали аж до стегон. Замість білої сукні на дівчині були джинси та синій топ, що вигідно підкреслював фігуру. Червоний кулон ще гойдався на шиї. Темні татуювання у формі спіралей зникли, залишилася лише руна voyance на тильній стороні правої руки.
– Шкода, що не виправдала ваших сподівань, – прохрипів голос Клері. Горло нагадувало наждак. – Я в Інституті, так?
Ізабель закотила очі.
– Є щось, що Джейс іще не розказав тобі?
Клері