істоти, ця розвага не приносила йому задоволення.
Як і Генеральний Секретар Дуґлас, Гаршоу очікував неминучого.
Його напруженість зростала: він усвідомив, що змусив себе діяти, очікуючи, що проти нього виступить частина уряду. Його дратувало, навіть злило те, що й досі нічого не сталося. Прокляття! Та чи копи у Федерації такі тупі, що не змогли відстежити наївне дівчисько, яке протягло непритомного чоловіка через весь округ? Чи – і це було ймовірніше – вони вже прямують сюди? Чи, можливо, навіть уже встановлюють спостереження за його будинком? Останнє припущення розлютило Гаршоу; для нього думка про те, що уряд може шпигувати за його домом, його фортецею, з будь-чим – від біноклів до радарів – викликала таку ж відразу, як думка оприлюднити своє листування.
«А вони могли зробити і це також!» – похмуро нагадав він собі. Уряд! Три чверті паразитичних та одна чверть тупих нездар… О, він припускав, що людина, ця соціальна тварина, не могла обійтися без уряду – не більше, ніж окрема людина могла б уникнути довічного рабства свого кишківника.
Але Гаршоу не повинно було це подобатися. Просто тому, що коли зло було невідворотне, не було потреби називати його добром. Він хотів би, щоб той уряд кудись пішов і зник.
Але можливо (чи навіть ймовірно): урядовці знали, де переховується Людина з Марса? І вони самі вирішили залишити все так, як було, – поки готували… Що саме?
Якщо так, то як довго це триватиме? І як довго він зможе тримати свою захисну «бомбу з годинниковим механізмом» у бойовій готовності?
І де, в чорта, той безрозсудний молодий ідіот Бен Кекстон?
Джилл Бордмен витягла його з духовного байдикування:
– Джубале?
– Що? О, це ти, ясні оченята. Вибач, я замислився. Сідай. Вип’єш чогось?
– О, ні, дякую. Джубале, я хвилююся.
– Це нормально. А хто ні? Як же гарно, по-лебединому, ти пірнула. Погляньмо на це ще раз.
Джилл прикусила губу – так, наче їй було дванадцять.
– Джубале! Будь ласка, послухайте! Я жахливо хвилююся.
Він кивнув.
– У такому разі витрися. Вітер стає прохолодним.
– Мені не холодно. Джубале? Я можу залишити Людину з Марса тут? Ви ж подбаєте про нього?
Гаршоу заплющив очі.
– Звичайно, він може тут залишитися. Тобі це відомо. Дівчата доглянуть його… А я час від часу стежитиму за ними. Припустімо, що з цим не буде проблем. Ти їдеш?
Вона не дивилася йому в очі.
– Так.
– Гм… Тобі завжди тут раді. Але, звісно, ти можеш піти, якщо хочеш.
– Що? Але, Джубале, я не хочу йти!
– Тоді не йди.
– Та мушу!
– Краще поясни. Я не зрозумів.
– Хіба ви не бачите, Джубале? Мені тут подобається – ви надзвичайно гарно до нас ставилися! Але я не можу більше тут залишатися. Не тоді, коли Бен зник. Я повинна розшукати його.
Гаршоу сказав лише одне слово – емоційне, грубе та вульгарне. Потім додав:
– Як