то зателефонує. Бен не з тих, хто сидить на місці: це його робота, – він зітхнув, – але тепер я так не думаю. Той тупоголовий Кілгаллен дійсно отримав повідомлення через статпринтер, – ймовірно, від Кекстона, – де йшлося про те, що Бена не буде кілька днів; моя людина не лише бачила його, а й сфотографувала та перевірила. Ніякої підробки: повідомлення дійсно відправили.
Джилл задумалася:
– Мене дивує, чому Бен у той же час не відправив повідомлення мені. Це на нього не схоже: він дуже уважний.
Джубал стримав важке зітхання:
– Скористайся головою, Джилліан. Лише те, що на пакеті написано «Цигарки», ще не означає, що у ньому дійсно цигарки. Ти прийшла сюди минулої п’ятниці. Кодування на повідомленні показує, що його заповнили у Філадельфії, на станції приземлення «Паолі Флет» – після десятої тридцять ранку, якщо бути точним, у четвер, о 10:34. Його переслали через кілька хвилин після того, як заповнили, – і одразу ж отримали: тому що в Беновому офісі є статпринтер. А зараз ти скажи мені: чому Бен надіслав друковане повідомлення у свій офіс, у робочий час – замість зателефонувати?
– Не думаю, що він робив так зазвичай. Щонайменше я б так не робила. Телефон – це нормальний…
– Але ти – не Бен. Я можу придумати з десяток причин для людини Бенової професії: щоб уникнути непорозумінь; щоб підстрахуватися друкованим записом у файлах «I.T.&T» з юридичної точки зору; щоб відстрочити відправлення повідомлення. Тобто причин безліч. Кілгаллен не побачив у цьому нічого дивного, і той простий факт, що Бен – чи синдикат, на який він працює, – встановив в офісі казна-який дорогий приватний статпринтер, доводить, що Бен постійно ним користувався. Проте детективи, яких я найняв, дуже підозріливі; якщо вірити тому повідомленню, то о десятій тридцять чотири у четвер Бен був на «Паолі Флет». Тож один з детективів поїхав туди. І ось, Джилл: те повідомлення відправили не звідти.
– Але…
– Один момент. Повідомлення було там заповнене, але не створене. Їх або набирають на стійці, або замовляють телефоном. Набране на стійці покупець може отримати надрукованим – чи попросити передачу факсиміле почерку та підпису… Але якщо воно заповнене телефонним шляхом, то до того, як його можна буде сфотографувати, його повинні надрукувати в офісі систематизації.
– Так, звісно.
– Хіба це нічого не дає, Джилл?
– Гм… Джубале, я така схвильована, що не можу міркувати розсудливо. Що це дає?
– Заспокойся; це б не дало нічого навіть мені. Але професіонали, які працюють на мене, дуже прискіпливі: один із них приїхав у Паолі з переконливим статпринтом, зробленим з фотографії, яку у Кілгаллена поцупили з-під носа, разом з візитками та посвідченням особи, що підтверджували, що він і є адресат – Озберт Кілгаллен. А потім – з його батьківськими манерами та відвертим обличчям – він витягнув з молодої леді, працівниці «I. T. & T», дещо з того, що, згідно з Конституцією, розголошувати не можна і що вона розповіла б в іншому разі хіба що перед судом. Так чи так, дівчина запам’ятала, як отримала й опрацювала те повідомлення. Зазвичай вона б не звернула уваги на одне із