перфокартах. Кожна стрічка коду була відтиснена на картці за допомогою клавішного перфоратора. Складна програма могла включати сотні, якщо не тисячі таких карток у високих стосах. Щойно програму було завершено, ви йшли до будь-якого комп’ютера, до котрого мали доступ, і передавали стоси карток оператору. Оскільки комп’ютери тоді могли впоратися лише з одним завданням за раз, оператор призначав час для вашої програми і, залежно від того, скільки людей очікувало перед вами, ви могли отримати картки лише за кілька годин, ба навіть через день. Якщо ви припустились єдиної помилки – навіть типографської – у своїх картках, то мусили забирати їх назад, знаходити помилку й лише тоді починати все із самого початку.
За таких обставин надзвичайно складно було стати експертом із програмування. І, звичайно, стати експертом до двадцяти років взагалі неможливо. Коли ти можеш «програмувати» лише протягом кількох хвилин з кожної години, що її проводиш у комп’ютерному класі, як навзагал можна назбирати ті десять тисяч годин? «Програмування з картками, – згадує один тогочасний науковець, – не навчало програмування. Воно навчало терпіння й точності».
Розв’язання проблеми програмування прийшло лише в середині 1960-х років. Комп’ютери нарешті стали досить потужними, щоб виконувати більше від одного «завдання» за раз. Якщо операційну систему можна переписати, зрозуміли програмісти, час машини можна розподілити, тобто комп’ютер можна навчити виконувати сотні завдань одночасно. А це, своєю чергою, означало, що програмісти більше не мусять фізично передавати стоси карток операторові. Можна збудувати десятки терміналів, поєднати їх з ЕОМ телефонною лінією, тоді всі зможуть працювати – он-лайн – одночасно.
Ось як одна історія того періоду оповідає про розподіл часу:
Це була не просто революція. Це було справжнісіньке одкровення. Можна забути про оператора, купи карток, очікування. З таким розподілом часу можна було сидіти при телетайпі, вводити кілька команд і діставати відповіді тут і зараз. Розподіл часу був інтерактивним: програма могла запитати, зачекати, поки ви її введете, опрацьовувати, доки ви чекаєте, й показати результат. І все це в «реальному часі».
Тут до гри долучився Мічиґан, оскільки Мічиґанський університет був одним з перших університетів світу, що перейшов на систему розподілу часу. Уже на 1967 рік розроблено та використано прототип такої системи. На початок 1970-х Мічиґан володів достатньою комп’ютерною потужністю для того, щоб сотня людей могли одночасно програмувати в комп’ютерному центрі. «Наприкінці 1960-х – на початку 70-х навряд чи було ще якесь місце, схоже в цьому плані на Мічиґан, – сказав Берні Геллер. – Можливо, МТІ, можливо, Університет Карнеґі-Меллон. Можливо, ще Дартмутський коледж. Сумніваюся, що були інші».
Саме така можливість очікувала на Білла Джоя, коли восени 1971 року він прибув до кампусу Енн-Арбор. Він не обрав Мічиґан через комп’ютери. У старшій школі він не мав до них діла. Джоя цікавила математика та інженерія. Проте,