мовив Артем. – Я теж вважаю, що цей придурок мало отримав. Він чинив спротив поліції, між іншим.
– А цей Ярик, його напарник. Що ти можеш сказати про нього?
– Що можу сказати?
Я ледь кивнув головою на знак підтвердження мого запитання.
– Та ще менше, ніж про Малашка. Ярик у нашому місті взагалі недовго працює. Раніше працював у Львові.
– Чому переїхав?
– Не знаю. Без поняття. – Артем загледівся на молоду дівчину, яка щойно ввійшла до бару. Її відразу ж зустрів хлопець. Артем відвернувся. – Ти йому особливо не вір. Цьому Малашку, – продовжував. – Не знаю, наскільки то правда, що про нього розповідають, проте вважаю, що диму без вогню не буває. Окрім того, цей Малашко відомий своїм нестійким характером. Часом буває досить неврівноваженим. На мій погляд, таким не слід працювати в поліції. – Артем допив каву. – Ну, добре, бігтиму. Дякую за каву.
– Та будь ласка, – я всміхнувся. – Дякую за допомогу.
– Пусте. – Артем махнув рукою. – Ти йдеш?
– Ні, я ще посиджу.
– Ну, добре, тоді бувай. – Ми потиснули один одному руки, і він швидкою ходою пішов, на виході ще раз кинувши погляд на дівчину.
Я ж залишився зі своїми роздумами. «Малашко – вбивця. Малашко – вбивця», – крутилося в моїй голові. «Неврівноважений, мутний тип…» – повторював я подумки слова Артема. Неврівноважений. Що ж робити?
Недаремно він мені одразу не сподобався. Запитати його про ту справу, за яку його ледь не вигнали з роботи? А якщо розізлиться? І потім не захоче розповідати про хід розслідування? Але ж цікаво було б побачити його реакцію на це запитання. А якщо він усе-таки пов’язаний з останніми двома вбивствами? Малашко з убитим були знайомі… Це ж треба… Аж надто підозрілим видається те, що він навіть і словом не обмовився про знайомство з хлопцем.
Заречнюк когось шантажував. Невже Малашка? Малашко вбивця! Тоді ми всі в небезпеці. Я, Ліза, Катя… Та навіть Федюкевич, Ярик… Той, хто швидше докопається до істини в цій справі. Ні, певне, запитувати поки що не варто. Натомість у мене з’явилась ідея.
Я вийшов із кафе та попростував до Лізи. Скоро мали прийти всі інші. З голови ніяк не виходила новина про Малашка. Накрапав невеликий дощ. Я накинув капюшон.
Треба неодмінно дізнатися, кого ж шантажував Заречнюк. І це обов’язково потрібно зробити, випередивши Малашка. Хоча дурне зауваження. А якщо Заречнюк шантажував саме Малашка? Тоді, власне, усе ставало на свої місця. Малашко вбиває Заречнюка. Дівчина хлопця могла стати свідком або просто бути в курсі справ Тьоми. Що ж до мене… Малашко підозрював, що я щось знаю, тому вирішив мене прибрати. А Ігор Климович? Просто зациклений на підгляданні за жінками? Теж цілком можливо.
Одне я чітко збагнув: розслідування потрібно проводити самостійно. Не можна всього розповідати Малашкові… Раптом я змінив свій маршрут. Стас зараз мав бути вдома. Я хутко побіг на зупинку. Скоро приїхала потрібна мені маршрутка. За п’ятнадцять хвилин я вже заходив до невеличкої крамниці в Стасовому дворі. З порожніми руками йти не хотілося. Я купив коробку цукерок