порозпитувати одна одну, як справи. Усе. Та й узагалі ми перетинаємося не так часто. Точніше, перетиналися, – швидко виправилася Ліза. Я помітив, що їй стало ніяково.
– Та ні, ваші слова, власне, співпадають зі словами подруги вбитої, Світлани Слинько. Вона теж сказала, що в дівчини аж ніяк не могло бути подібних друзів. Навіть про Заречнюка вона схвально відгукувалася.
– Вона була з ним знайома? – запитав я в Ярика.
– Так, вони бачились один чи два рази. Поверхове знайомство, як казала Слинько, проте враження хлопець справив досить непогане.
– Дуже цікаво, – гмикнув Малашко й про щось замислився.
– Отже, на сьогодні все? – запитав Федюкевич. – Бо в мене ще є деякі справи.
– Так, і в мене ще є плани, – так само задумливо промовив Малашко, потерши підборіддя. Ще одна його дурнувата звичка.
– Ти ж казав, що вільний, – здивувався Ярик.
– Ага, я так думав, проте щойно дещо згадав. У принципі вважаю, що на сьогодні дійсно все. Ніхто нічого не хоче додати? – Усі похитали головою. – Тоді можемо розходитися. За вихідні нам потрібно дізнатися, що пов’язувало Заречнюка та Крижа. За квартирою Климовича в суботу й неділю теж буде спостереження, тож будьмо напоготові. Можливо, він з’явиться.
Ми розпрощалися. Ліза пообіцяла ще раз поговорити із сестрою. Окрім того, вона запевнила нас, що спровадить її на літо до батьків. Хоча, як додала кохана, їй шкода дівчину, яка в такому випадку була б змушена провести нудні канікули в селі.
– Повір мені, це їй лише на користь, – запевнив я її й поцілував у чоло.
Федюкевич, Ярик та Малашко пішли на кілька хвилин раніше від мене. Я дещо затримався, щоби поговорити з Лізою стосовно приїзду її батьків. Мені було спокійніше від думки, що на вихідних вона буде не одна. Таким чином, я міг попрацювати над новим проектом. І, більше того, міг зайнятися розслідуванням.
Усе-таки я розповів коханій новину, яку сьогодні дізнався про Малашка. Це неабияк налякало її. Ми домовилися мовчати про те, що знаємо. Відтепер слідство вестимемо лише ми вдвох. Я переконав Лізу, що в цій справі нікому не можна довіряти, окрім самих себе. Ідучи, я ще раз попрохав кохану посприяти тому, щоби Катя поїхала. Надто небезпечно для неї було лишатись у місті.
Вийшовши з під’їзду, хотів знову набрати Вітю, проте, глянувши на годинник, засумнівався. Ми засиділися аж до одинадцятої. Навряд хлопець уже спав, утім, за правилами етикету, дзвонити було надто пізно. «Бісів етикет!» – подумалося.
Надворі вже геть стемніло. Світла не було й у сусідньому будинку. Дощ пускався сильніше. Я накрив голову капюшоном, іще раз роздивився навкруги та попростував до зупинки. Було не вельми людно.
Дорогою прогнав у пам’яті все, що сталося за сьогодні. А сталося немало. Та щось заважало мені зосередитися. Якась думка. Я напружився, намагаючись зрозуміти, яка саме. «Синій піджак», – чомусь згадалося мені. А що тут такого? Так, я когось бачив надворі в синьому піджаку сьогодні, як заходив до Лізи.
«Чорт забирай! – майнуло в моїй голові. – Це був Криж!»
Із