Коли приходить темрява. Ксенія Циганчук

жаль, ні. Я займаюся цією справою, мені потрібно з вами поговорити, проте не по телефону. Де ми з вами могли б зустрітися?

      – А ви що, з поліції?

      Я не наважився брехати.

      – Ні, проте зараз працюю на них. То де й коли ми можемо зустрітися?

      Здавалося, цей Вітя все ще не міг утямити, що відбувається. Подумавши кілька секунд, він відповів:

      – Можна зустрітися в кафе «1 + 1». Знаєте, де це?

      – Так, приблизно знаю. О котрій? Зможете за годину?

      – Зможу, я тут якраз недалеко живу.

      – Чудово. Я середнього зросту, невеликої статури. Досить коротко стрижене волосся, на підборідді велика родимка. У руках триматиму… – Я задумався. – У руках триматиму газету. На мені будуть джинси та біла футболка.

      – Зрозумів. Думаю, упізнаю. – Хлопець швидко кинув слухавку.

      Терпіти не можу такої неввічливості!

* * *

      Годину по тому я був у домовленому місці. Більше того, у кафе я сидів уже хвилин двадцять. Номер Віті не відповідав. Це почало мене дратувати. Раптом зовсім поряд хтось промовив:

      – Не став брати слухавки, аби не палити вам гроші.

      Я здригнувся й різко озирнувся. Поряд стояв хлопець на вигляд років двадцяти.

      – Вибачте, не знав, що так вас налякаю. – Він сів навпроти мене.

      До нас підійшла офіціантка.

      – Пиво, – замовив він. – «Оболонь» є?

      – Є. А ви що будете? – звернулася дівчина до мене.

      – Я нічого не хочу, дякую.

      – На службі не вживаєте?

      – Прошу? – не зрозумів я його запитання.

      – Кажу: на службі не вживаєте? – іще раз запитав він, потерши своє заспане обличчя.

      Скоріше за все, після мого дзвінка хлопець ще поспав. Від нього тхнуло перегаром. Більше того, мені стало зрозуміло, що він усе-таки вважає мене ментом. Я не став цього спростовувати.

      – Так, не вживаю. Ви праві. – Дівчина глянула на мене з цікавістю й, нічого не відповівши, пішла виконувати замовлення.

      – Отже, Тьомку таки пришили? – розпочав розмову Вітя, уп’явши в мене свої сірі водянисті очі. Від такого неочікуваного запитання я аж розгубився на хвильку.

      – Наскільки розумію з вашого запитання, ви не здивовані?

      – Ну, не сказати, що взагалі не здивований. Останнім часом я мало з ним спілкувався. Це раніше ми частенько зустрічалися. Був тоді в нас спільний друг. Потім він поїхав на заробітки до Португалії, а я знайшов роботу. Тьома теж постійно був зайнятий. Так і вийшло, що ми мало бачилися.

      – А чим жив Артем Заречнюк?

      – Та то тим, то тим. Нормальної роботи він не мав. Через це в нього постійно були проблеми з дівчиною.

      – Вибачте, я переб’ю: його дівчину звали Альоною?