пити пиво. – Але ж ти співпрацюєш із поліцією. Хіба вони не можуть знайти цю інформацію?
– Можуть, звичайно. – Я вирішив не розповідати другові про Малашка. – Та ми розділили завдання, щоб було ефективніше. Це моє завдання. – Стас, здається, повірив моїм словам.
– Спробуй поговорити з Вітьком.
– З Вітьком?
– Так, це адмін того сайту, де я знайшов Заречнюка. Я знаю, Вітьок спілкується в реалі з багатьма із сайту. Тож цілком можливо, що він тобі щось розкаже.
Я записав мобільний хлопця. Це вже було щось. Ще трохи посидівши в Стаса, я відкланявся та поспішив до Лізи. За моїми підрахунками, я запізнювався майже на двадцять хвилин.
На вулиці продовжував накрапати невеликий дощ. «Добре, що нема грози», – міркував я. Чекаючи на зупинці на маршрутку, набрав номер Віті. Не пощастило: ніхто не відповів. Двічі прослухавши довгі гудки, вирішив подзвонити пізніше. За хвилину мені зателефонувала Ліза: мовляв, усі вже зібралися, чекають лише на мене. Я пообіцяв, що буду за десять хвилин. Попросив, щоб без мене не починали. Звісно, за цей час я приїхати не міг. Але не хотілося нічого пропустити. Уточнив, чи вже є Малашко. Ліза ствердно відповіла. Чи не хочу я з ним поговорити? Ні, не хочу. Цікавився просто так. Скоро буду…
Як я й розрахував, моє спізнення затягнулося на двадцять хвилин. Близько восьмої вечора я вже підходив до Лізиного під’їзду. Попри обіцянки відповідних служб відновити електропостачання до вечора п’ятниці, здавалося, що ніхто навіть і пальцем для того не ворухнув. Через тінь, що падала від великих дерев, яких було аж надто багато біля будинку, надворі видавалося ще темніше. Дощ не припинявся. Перед тим, як увійти в приміщення, ще раз озирнувся: майже порожньо. Лише двоє хлопчаків років десяти каталися на великах. Краєм ока, заходячи до під’їзду, серед дерев я помітив іще когось у темно-синьому піджаку. «Сподіваюся, вони не розпочали без мене, – думалося мені. Я нервувався. – Гм, десь я вже бачив такий піджак…»
Як я й просив, мене все-таки дочекалися. Я вибачився за спізнення та хутенько сів у вітальні поряд із Лізою. Катю моя дівчина спровадила до її кімнати. Звісно, ми з коханою були майже певні, що мала підслуховуватиме, та вирішили не акцентувати на тому особливої уваги.
Тепер я не міг не спостерігати за поведінкою Малашка. Такий самий нервозний, як і завжди. Тільки тепер я це сприймав уже по-іншому. Ще жодного разу не бачив, щоб він спокійно міг усидіти в кріслі. Натомість поліціянт часто підхоплювався та ходив кімнатою, розмірковуючи вголос та покусуючи нижню губу. Примружені очі та ледь помітний вогник у них, коли йшлося про шантаж із боку Заречнюка. Як я не примітив того раніше?!
Отож кожен поділився тим, що вдалося дізнатися сьогодні. Ми з Яриком докладно розповіли про нашу розмову із Семенюком. Як і очікували, жодних зачіпок тут не знайшлося, хоча я й повідомив присутніх про дивне нервування Семенюка. Ярик знову відмахнувся від цього: мовляв, той спершу злякався, що ми викрили його незаконні справи із Заречнюком. Усіх, здавалося, задовольнило це пояснення. Проте мушу визнати: не мене.
Відтак