розповів їй усю ту історію. Вокзал Сен-Жан. Психотична Патрікова втеча. Його підсвідоме бажання стати кимось іншим. Випадкова зустріч із медсестрою з Ґетарі. Про сліди крові на розвідному ключі й телефонному довіднику, а також про труп на вокзалі Сен-Жан він вирішив не розповідати: нехай цим клопочеться Анаїс Шатле, що незабаром примчить сюди.
Сільвія слухала його й не перебивала. В її пальцях звідкись узялася велика важка запальничка. Вона запалила самокрутку.
– Не віриться, та й годі, – помовчавши, хрипко видихнула вона.
– Останніми днями ви не помічали нічого дивного в його поведінці?
Вона стенула плечима. Переплутані пасма кіс прилипли до її худих щік. Вона курила, глибоко затягуючись і, наче паротяг, випускаючи хмари диму, що їх відразу підхоплював морський вітер.
– Патрік не дуже про себе розповідає…
– А раніше він ніколи не пропадав? Не потерпав од утрати пам’яті?
– Ні.
– Розкажіть мені про його проблеми.
Вона мовчки ступнула кілька кроків уперед. Під ногами в них бурхало море. Воно тяжко дихало й відступало назад, щоб із новою силою кинутися на берег.
– Гроші, ось які проблеми. Нічого нового. Патрік узяв у банку кредит, щоб придбати човна. Хотів сам собі бути паном. Та сезон видався ніякий.
– За рік буває декілька рибальських сезонів, еге ж?
– Я про найважливіший. Жовтневий. Коли йде білий тунець. А ми заробили тільки на життя та щоб розрахуватися з хлопцями, які допомагали нам. На сплату кредиту нічого не лишилося…
– А як відбувалася купівля човна? Ви зробили перший внесок?
– Я заплатила внесок.
Фрер не міг приховати подиву, і Сільвія всміхнулася.
– Може, я й не схожа на багату, та в мене є сякий-такий маєток. Точніше, був. Будиночок у Бідарі. Ми продали його і вклали гроші в човна. Та не поталанило нам. Постачальникам винні. Відсотки банку виплачували. Вам не збагнути цього.
Для Сільвії він належав до мільярдерів. Утім, він не образився на неї. Його захопили емоції, що заважали йому думати. Хвилі накочувалися на берег, здіймаючи хмари бризок, що сяяли сріблом на сонці. На вустах Матіас відчув присмак солі, увіччю танцювали сонячні блищики.
Жінка оберталася поглянути, що там робить Патрік. Він уже заліз у човна і порпався на дні, певне, перевіряв двигуна. Вона дивилася на нього материнським поглядом.
– Він щось розповідав вам про своє… про своє минуле життя?
– Про жінку свою, еге? Він не любить багато балакати, та я про неї знаю. Це не секрет.
– Він спілкується з нею?
– Ні. Вони посварилися.
– А чому він не розлучився з нею?
– А грошенята де взяти?
Фрер вирішив не заглиблюватися в цю тему, бо геть був необізнаний у ній. Одруження. Заручини. Розлучення. Усі ті поняття були для нього чистісінькою абстракцією.
– А про своє дитинство він з вами балакав?
– То ви і справді нічого не знаєте, – з відтінком легкої зневаги відказала