П’єра Жане і перевір, чи там ще забудько з вокзалу Сен-Жан. І попередь психіатра, його звати Матіас Фрер, що вдень я заїду з ним побалакати.
– Із психіатром чи із забудьком?
– З обома.
– Дивне відчуття – повертатися додому.
Вони котили по магістралі N10, прямуючи до Країни Басків. Вибралися раніше, ніж планували, ще до півдня. Фрер посадив Бонфіса на задньому сидінні. Здоровань умостився точнісінько посередині й обіруч вчепився у спинки крісел. Наче дітвак.
За декілька годин він геть змінився. До нього на очах поверталася достеменна особистість разом із поведінкою рибалки. Наче його психіка складалася з якоїсь податливої тканини і зараз набувала звичної форми.
– А що Сільвія? Що вона тобі сказала?
– Вона рада твоєму приїздові. Хвилювалася за тебе.
Бонфіс енергійно струснув головою. Широкі криси його бриля затуляли огляд, і Фрерові доводилося стежити за дорогою через зовнішні люстерка.
– Я не можу отямитися, лікарю. Так і не можу отямитися… Що ж ото зі мною скоїлося, га?
Фрер не відповів. Мжичка вкривала лобове скло. Обабіч шляху росли сосни. Ох і ненавидів він Ланди! І цей нескінченний ліс, і ці дерева – надто вже тонкі та прямі, що глибоко сягають корінням у пісок. Ненавидів океан, берегові дюни і пляжі, що схожі були мов дві краплі води. Нескінченна монотонність краєвиду викликала в нього невиразне почуття тривоги.
Він непомітно ввімкнув диктофона.
– Патріку, розкажи мені про свою родину.
– Та там і розповідати нема чого.
Перед від’їздом Фрер трохи поговорив із пацієнтом у себе в кабінеті. Йому вдалося скласти його фрагментарного портрета. П’ятдесят чотири роки. Останні шість років рибалить у Ґетарі. Доти жив на півдні Франції, перебивався випадковими заробітками. Спершу працював на сході, потім на заході. Зокрема, і на будові – того складника підсвідомість використала для створення нової особистості. Якось йому щастило впоратися з труднощами, та він завжди був на межі бурлакування.
– У тебе є брати чи сестри?
Здоровань засовався на сидінні. Фрерові здавалося, наче від кожного його поруху авто аж хилитається.
– Нас було п’ятеро, – нарешті сказав Патрік, – два брати і три сестри.
– Ти спілкуєшся з ними?
– Ні. Ми з Тулузи. Там вони і лишилися.
– А батьки?
– Померли давно.
– То твоє дитинство минуло в Тулузі?
– Біля Тулузи. В Герені. Передмістя таке. Нас було сім душ, мешкали ми в двокімнатній.
Пам’ять поверталася до нього, в голові оживали ясні й точні деталі. Не ті безформні уривки, що їх можна видерти за допомогою гіпнозу чи хімії.
– А до Сільвії ти мав серйозні стосунки з жінками?
Велет помовчав, потім сказав:
– Мені з жінками ніколи не таланило.
– Тобто в тебе нікого не було?
– Та була одна… Наприкінці 80-х.
– Де?
– Коло Монпельє. У Сен-Мартен-де-Лондр.
– Як її звали?
– Про це обов’язково розповідати?
Фрер мовчки кивнув.