до остаточного узгодження умов, Майк Баррі почав перші операції з субстандартною іпотекою. Він купив у Deutsche Bank кредитні дефолтні свопи на $ 60 млн, по $ 10 млн за кожну з шести окремих облігацій. «Референсні цінні папери», ось як це називалося. Ви купували страховку не на цілий ринок субстандартних іпотечних облігацій, а на окремі облігації, і Баррі присвятив свій час пошуку саме тих, проти яких варто зіграти. Він перечитав дюжини проспектів і переглянув іще сотні, намагаючись знайти найхиткіші іпотечні пули, і навіть тоді мав серйозну підозру (яка згодом переросла у впевненість), що він був єдиною людиною на планеті, яка читала ці документи, – окрім юристів, які їх складали. Також імовірно, що під час своїх пошуків він став єдиним інвестором, який займався старомодним аналізом банківських житлових кредитів, а цю операцію треба було здійснювати перш ніж їх видавати. Проте водночас він був повною протилежністю старомодного банкіра. Бо він шукав не найкращих кредитів, а найгірших – щоби зробити ставку проти них.
Він аналізував відносне значення співвідношення позики й вартості в житлових кредитах, у вторинних іпотеках, у розташуванні будинків, у відсутній кредитній документації та неіснуючих довідках про прибутки позичальника, і ще серед дюжини чинників, які визначали ймовірність того, що той або інший житловий кредит, виданий у США десь 2005 року, «зіпсується». Потім Баррі почав шукати облігації, забезпечені найгіршими заставами. Він здивувався, що Deutsche Bank було байдуже до облігацій, проти яких він робив ставку. Як він зрозумів, з їхньої точки зору, всі субстандартні іпотечні облігації були однаковими. Ціна страхування визначалася не шляхом незалежного аналізу, а за допомогою рейтингу, який визначали для облігації рейтингові агенції – Moody’s і Standard & Poor’s[4]. Якщо Баррі хотів купити страховку на транші з практично нульовими ризиками, то мав сплатити 20 базисних пунктів (0,20 %); за більш ризикові транші з рейтингом А він мав сплатити 50 базисних пунктів (0,50 %); за найменш надійні транші з рейтингом ВВВ – 200 базисних пунктів (тобто 2 %). (Базисний пункт – 0,01 процентного пункту.) Баррі шукав саме транші ВВВ – оті, що не будуть нічого варті, якщо «зіпсується» хоч 15 % іпотечного пулу. Він уважав, що зробив досить консервативну ставку і що в результаті аналізу його припущення переростуть у впевненість. Будь-хто, навіть побічно поглянувши на ті проспекти, зміг би помітити багато критичних відмінностей між окремими облігаціями з одним і тим самим рейтингом ВВВ – наприклад, різницю в кількості кредитів з виплатою самих відсотків, з яких складався іпотечний пул. Баррі заповзявся обирати найгірші з усіх можливих, і трохи непокоївся, що інвестиційні банки зрештою помітять, що він забагато знає про певні іпотечні облігації, й почнуть змінювати ціни.
І знову поведінка компаній вразила й потішила Баррі: Goldman Sachs надіслали йому електронного листа з довгим переліком лайняних іпотечних облігацій, щоб йому легше було вибирати. «Чесно кажучи, я був просто шокований, – каже він. – Усі вони оцінювалися згідно з найнижчими рейтингами, встановленими