прострочених кредитів у цих пулах». Відсоткова ставка таких позик була недостатньо високою, щоби виправдати ризик кредитування цієї частини американського населення. Скидалося на те, що звичні правила фінансового світу тимчасово скасували задля подолання соціальних проблем. Тоді Вінні спало на думку: як змусити бідних почуватися багатими, коли зарплати не підвищуються? Видати їм кредити під низький відсоток!
Вінні витратив шість місяців на те, щоб просіяти кожен пул субстандартних іпотечних позик, і коли закінчив, вийшов зі своєї кімнати й переповів Айсману новини. Усі ті компанії, що займалися субстандартним кредитуванням, зростали так швидко й використовували таку безглузду бухгалтерію, що змогли приховати один факт – насправді вони не отримували жодних справжніх прибутків, тільки ілюзорні, відображені в їхніх бухгалтерських звітах. Їм була притаманна головна ознака схеми Понці: щоб зберегти подобу прибуткових компаній, вони вимагали дедалі більше капіталу, щоб створювати дедалі більше субстандартних позик. «Власне, я не був на сто відсотків упевнений, – розповідає Вінні, – але я пішов до Стіва й сказав, що справи кепські. Це було все, що він хотів почути. Мабуть, йому були потрібні докази, щоб знизити рейтинг акцій цих компаній».
Звіт, який написав Айсман, розгромив ущент усіх ініціаторів субстандартної іпотеки. Один за одним він розкрив способи шахрайства дюжини компаній. «Ось вам відмінність, – зауважив він, – між картиною, яку вони вам представляють, і реальними цифрами». Компанії субстандартного кредитування не оцінили його зусиль. «Тоді закрутилася веремія, – переповідає Вінні. – Усі ті субстандартні фірми почали надзвонювати й горлати йому в слухавку: „Ви помиляєтесь. Ваші дані помилкові!“ А він горлав їм у відповідь: „То це ж, чорт забирай, ВАШІ дані!“» Одна з причин, з якої Айсманів звіт так дошкулив багатьом компаніям, полягала в тому, що він не захотів їх чесно попередити, а натомість образив. Він порушив етикет Уолл-стрит. «Стів знав, що почнеться заворушка, – каже Вінні. – Але ж він хотів здійняти бучу. Він не хотів, щоб його від цього відмовили. А якби він їм усе розповів, вони неодмінно почали б його відмовляти».
«Доти ми ніяк не могли оцінити позики, бо в нас не було даних, – розповідав згодом Айсман. – Моє ім’я було нерозривно пов’язане з цією галуззю. Уся моя репутація будувалася на аналізі цих цінних паперів. Якщо я помилявся, то кар’єра Стіва Айсмана мала на цьому скінчитися».
Айсман опублікував свій звіт у вересні 1997 року, коли здавалося, що в економіці США відбувається найбільший за всю історію розквіт. Менш ніж за рік по тому в Росії стався дефолт, і хедж-фонд під назвою Long Term Capital Management збанкрутував. Щоб запобігти збиткам у майбутньому, субстандартним кредиторам було відмовлено у фінансуванні, і вони також масово й швидко збанкрутіли. Їхні невдачі розцінили як розплату за хибну бухгалтерську практику зарахування ще не отриманих прибутків. Ніхто, окрім Вінні (як здавалося самому Вінні), так і не