п’ємо й мовчимо – востаннє так було дуже давно. Але раптом я згадала, чому Шон тут. І все знову перетворилося на жахіття.
Я спитала:
– Може, варто зателефонувати її матері?
Принаймні ми зробимо бодай щось. І я хотіла бути поряд, коли Шон з нею говоритиме. Або Емілі в розмовах зі мною опустила якусь важливу інформацію про своє життя, або ж вона збрехала Шону. Або Шон збрехав поліції. Жоден із варіантів не годився. Нащо б він про це брехав? А їй це навіщо?
– Звісно. Спиток не збиток. Варто поговорити принаймні з її доглядальницею.
Шон набрав номер. Я хотіла попросити його увімкнути гучний зв’язок, та це було б аж занадто дивно.
– Привіт, Берніс, – сказав він. – Мені справді страшенно-страшенно ніяково вас турбувати. Але чи ви, бува, не спілкувалися днями з Емілі? О, звісно. Я так і думав, що ні. Ні-ні, все гаразд. Гадаю, вона у відрядженні. А я оце щойно повернувся додому. У Нікі все добре, він жив у друга. Я не хотів вас тривожити.
Тиша.
Потім Шон сказав:
– Звісно, я поговорю з нею, якщо вона хоче. Я радий, що сьогодні у неї гарний день.
Знову тиша.
– Доброго вечора, місіс Нельсон. Сподіваюся, ви добре почуваєтесь. Я хотів лише запитати, чи не спілкувалися ви нещодавно з донькою.
Тиша.
– Емілі. А, ні. Я так і думав. Перекажіть їй мої вітання, якщо ви побачитеся. Тримайтеся. До побачення.
Коли Шон завершив дзвінок, в очах у нього стояли сльози. А я почувалася гидко через те, що була такою підозрілою і слабкодухою. Які б змішані почуття не були у мене до Шона, Емілі була його дружиною. Мамою Нікі. Шон кохав її. І ми разом опинилися в цьому човні.
– О, бідолашна старенька, – сказав Шон. – Вона запитала: «Донька? Яка донька?»
Почувши це, я майже зраділа, що моя мама померла раптово, інакше мені довелося б спостерігати, як вона поступово тане.
– Як щодо вашої хатинки на озері? – сказала я. – У Мічигані? Куди ви їздили на день народження. Чи не могла вона туди поїхати?
Шон кинув на мене короткий запитальний погляд, ніби дивуючись, звідки це я знаю про хатинку, – ніби він не хотів, щоб я про неї знала. Хіба ж не пам’ятав, що саме я лишалася з Нікі, коли вони з Емілі втекли туди на романтичний вікенд?
– О, ні, – сказав він. – Вона любила бувати там, але не сама. Сама б вона ніколи туди не поїхала. Її лякало те, що в тому будинку живуть привиди.
– Які ще привиди? – запитала я.
– Не знаю, – сказав Шон. – Я не питав. Одного разу вона сказала, що в ньому повно духів.
Я замислилася над тим, наскільки близькі були Шон та Емілі, якщо вона казала, що в родинному будинку живуть привиди, а він ніколи не уточнював, що вона має на увазі.
– Вона розповідала, що її батьки були суворими людьми, які постійно контролювали її, і що кілька важких років, які вона пережила після двадцятиліття, були реакцією на брак любові, від якого вона потерпала вдома. Я завжди вважав, що це одна з речей, які об’єднують нас. У нас обох було зруйноване дитинство.
Зникнення Емілі і, я думаю, бурбон розв’язали язика