потім вона йому не сподобалася і він скасував замовлення.
– Не можу, – сказала я. – Тим паче, що вона унікальна.
– Будь ласка, – наполягла вона. – Візьміть. Слухайте… А ви зайняті сьогодні? Чому б вам не завітати до нас? Це недалеко. Хлопці погралися б. Я можу приготувати їм гарячого шоколаду. Вип’ємо по келиху вина. Мого чоловіка не буде вдома кілька годин.
Я поїхала за нею своєю машиною, кілька миль від школи. Її будинок був як з картинки в журналі, проте значно елегантніший і стильніший за будинки з того журналу, де колись працювала я. Старий великий будинок у георгіанському стилі, повний модерних меблів середини століття, вартих того, щоб стояти в музеї. На стінах були принти й картини відомих художників, таких як Алекс Кац.
Над камінною полицею висіло фото двох дівчат. Не скажу, хто автор тієї фотографії, тому що ніколи не називаю в блозі відомих імен. На мою думку, дивно було зробити таке зображення головним елементом вітальні. Але Е. пишалася ним, і воно було набагато цікавіше за все, що я бачила в нашому місті. Як на будинок, у якому живе маленька дитина, тут було страшенно охайно, ніби це був не дім, а декорація. Я видихнула з полегшенням, побачивши, що в кімнаті її сина такий же безлад, як і в кімнаті мого.
Е. розповіла, що це її прибиральниця М. підтримує все в такому доброму стані. Вона сказала, що не знає, що б робила без неї. Те, як Емілі прикрасила свій будинок, сподобалося б моєму покійному чоловіку. Кожен ніж, кожна виделка, кожен келих, кожен килимок, кожна серветка – усе вибране із розумом та турботою. Мене захоплюють такі люди. Як вони знають, що саме купити і як зробити свій будинок ідеальним? Мій чоловік робив цей вибір за нас, і я була рада віддати ініціативу в його руки. А моя мама й ліжка б застелила поліетиленом, якби ми з татом з неї не глузували.
Хлопці пішли грати. Ми відкоркували вино й почали розмову, яка освітлює всю нашу дружбу й досі.
Вона переїхала сюди рік тому. Її чоловік, британець, працює на Волл-стрит. До цього їхня родина жила у Верхньому Іст-Сайді. Але вона не могла зрозуміти інших мамусь, цих розмов біля пісочниці, постійних змагань щодо того, в кого більше грошей та кращий одяг і хто відпочивав на еклюзивнішому лижному курорті чи на Карибах. Вони з чоловіком сподівалися, що в передмісті життя їхнього сина буде спокійнішим та здоровішим. І мали рацію. Як мені видається.
Коли вона запитала про те, чим займався мій чоловік, то, лише глянувши на моє обличчя, ще до того, як я встигла вимовити бодай щось, сказала:
– О, пробачте!
Вона зрозуміла, що сталася якась трагедія, але переїхала сюди не так давно, щоб знати про нещасний випадок. Тож я зрозуміла, що у мене є шанс почати з чистого аркуша і є вибір, коли, де і що я хочу розповідати про свою родинну катастрофу.
Я розповіла Е. свою сумну історію напередодні Дня подяки, коли ми спостерігали, як діти вирізають картонних індичок і прикрашають їх паперовим пір’ям. Вона плакала над моєю втратою – то були сльози горя і співчуття. Сказала, що хотіла б запросити нас на День подяки, але вони вирішили скористатися канікулами