його пропозицію. І почала вважати, що мешкати в передмісті – власне, в селі – буде розвагою. Так, врешті-решт, і вийшло. Мій чоловік закохався у наш будинок тієї ж миті, щойно побачив його, хоча я спершу не усвідомлювала потенціалу. Але він знову мене переконав, і зараз мені навіть бракує слів, щоб пояснити, як я його люблю.
Період після переїзду був трохи шалений. Я забула, хто я. Єдине, чим переймалася, – бути супермамою і супердружиною. Я жила в жахітті з п’ятдесятих. Сама готувала всю їжу для малого, геть усю. Сама вигадувала для чоловіка вишукані вечері, які він не їв, тому що ввечері був надто стомлений або вже з’їв десь хорошу вечерю, тоді як я вдовольнялася залишками вчорашніх страв. І хоч я й намагалася його розуміти й бути терплячою, ми сварилися.
Щойно мій син трохи підріс, я записала його на всі можливі заняття й гуртки. Йога для повзунків. Танці для немовлят. Уроки плавання. Я робила це для того, щоб він учився, розважався й бавився з іншими дітьми. Але також хотіла познайомитися з іншими мамами, подружитися, знайти так само турботливих жінок, які переживають такі само суперечливі відчуття, у яких такі ж труднощі й радощі, як у мене.
Але з мамами з Коннектикуту мені ніколи не вдавалося налагодити зв’язок. У них була якась своя таємна ложа, вони виставляли оборону й уподібнювалися стервозним дівчатам із коледжу. Коли я намагалася завести розмову, вони перезиралися й хіба що очі не закочували. Слухали мене лише стільки, скільки вимагала ввічливість, а потім поверталися до своїх розмов.
Ось чому я почала вести цей блог – щоб достукатися до інших жінок, які почуваються ізольованими, до мам усього світу, які стикаються з такими ж проблемами. Дехто з вас подумає: певно, це дивно, що мама, неспроможна завести друзів у реальному світі, веде блог, дає поради й ділиться враженнями із віртуальними друзями. Але думка про те, що не може бути такого, щоб я була єдиною людиною, яка почувається самотньою і в якої немає друзів, допомогла мені подолати сумніви в собі.
Коли ти вдова, все, включаючи материнство, стає ще складнішим. Мій чоловік помер. Про нього перша моя думка, коли я прокидаюся вранці, з думкою про нього я засинаю. Стоп, ні, не перша. Зранку завжди є кілька благословенних митей, коли я забуваюсь і мені майже добре, аж доки не помічаю, що його половина ліжка – порожня.
Протягом кількох місяців після нещасного випадку я думала, що помру від горя, і можливо, таки втнула б якусь дурницю, нашкодила б собі чи скоїла щось інше, що неможливо змінити, якби поряд зі мною не було мого маленького хлопчика, який кидав мені рятувальний жилет своєї любові, утримуючи від того, щоб я пішла на дно.
Брат теж помер, тож я не могла покластися на нього. І це був геть інший різновид болю. Я стала експертом у тому, яким буває горе.
Моя мама померла невдовзі після батька. І я не хотіла закінчити, як вона: померти від того, що моє серце розбите. Мені не було з ким поговорити. Мої міські друзі й далі йшли своїм шляхом, і часом здавалося, вони зневажають мене за те, що я вийшла заміж і народила дитину, звила гніздечко й переїхала в передмістя.
У