глибини й тиску, компас, а також таймер. За допомогою важеля Джиммі міг регулювати глибину занурення саней, а також відхилятися праворуч чи ліворуч від ходу «Танцівниці».
– Чудова іграшка, – відзначив я, і Джиммі почервонів від гордості.
– Дякую, шкіпере. Я сам її збудував.
Він уже натягав чорний гідрокостюм, і, поки його голова повільно пролізала крізь пройму прилиплого каптура, я нахилився й прочитав табличку на шасі:
Я випростався, тільки-но обличчя Джиммі з’явилося в проймі каптура.
– П’ять вузлів – добра швидкість для причепа, шкіпере. Якщо ви триматиметеся за сто ярдів від рифу, я зможу підпливти до нього майже впритул.
– Чудово, Джиме.
– Якщо я подам жовтий сигнал, не звертайте на нього уваги. Це означатиме знахідку, до якої ми потім повернемося. Але якщо мій сигнал буде червоний – це тривога. Тоді відтягніть мене від рифу й підніміть на палубу.
Я кивнув.
– Ти маєш три години, – застеріг я його. – Потім почнеться відплив через пролом, і нам доведеться відійти.
– Цього часу мені вистачить, – погодився Джиммі.
Ми з Ґатрі підняли сани над поручнями, і вони лягли на воду. Джиммі перебрався на них і вмостився за екраном, перевіряючи вимірники й поправляючи маску та повітряну трубку. Він шумно вдихнув і дав мені знак, піднявши руку вгору.
Я швидко збіг на місток і відкрив дроселі. «Танцівниця» почала набирати швидкість, а Ґатрі кинувся розмотувати за корму згорнуту нейлонову линву. Сани відпливали від нас усе далі. Нарешті, коли сто п’ятдесят ярдів мотуза полетіли за борт, сани смикнулися й пішли на буксирі.
Джиммі помахав мені рукою, і я встановив «Танцівницю» на тверді п’ять вузлів. Наближаючись до рифу, я окреслив велику дугу. Хвилі раз по раз накочувалися на траверз «Танцівниці», розгойдуючи її.
Джиммі знову махнув рукою, і я побачив, як він нахилив важіль керування вперед. Біла спінена вода забулькотіла коло напрямних плавців – і сани несподівано опустили ніс, поринувши у воду. Кут натягу нейлонової линви швидко змінився, бо сани опинилися під водою і звернули до рифу.
Напнутий мотуз був, наче стріла, яка влучила в ціль, і вода врізнобіч бризкала з-під нього.
Ми повільно йшли вздовж рифу, наближаючись до пролому.
Я шанобливо дивився на риф, не наважуючись ризикувати, і уявляв собі, як Джиммі на величезній глибині ковзає понад самісіньким дном, оглядаючи підводну коралову стіну. Це було, либонь, незвичайне відчуття. Я навіть заздрив йому, поклавши собі покататися на санях, коли випаде нагода.
Ми наблизилися до пролому й проминули його, а тоді я почув, як кричить Ґатрі. Метнувши оком за корму, я побачив велику жовту кулю, що гойдалася в нашому кільватері.
– Він щось знайшов! – репетував Ґатрі.
Щоб точно позначити місце, Джиммі кинув у воду жилку з тягарем, і лампочка, спалахнувши, автоматично наповнила жовту кулю вуглекислим газом.
Я рівномірно