Джиммі, і гумовий каптур підводного костюма приглушив виляски пострілу.
Від удару важкої розривної кулі череп Джиммі розлетівся на друзки. Вона пройшла крізь маску, обернувши її на безліч скляних скалок. Сила удару перекинула хлопця на бік, і його тіло осіло на палубу. Потім настала тиша, в якій гудіння вітру й плюскіт води видавалися луною підступного пострілу.
– Він потоне, – спокійно сказав Матерсон. – На ньому важкий пояс. А нам треба спробувати знайти Флетчера. Я б не хотів, щоб хвилі вивергнули на берег його тіло з такою діркою в грудях.
– Він пірнув, цей сучий син пірнув, бо я не вцілив у нього як слід, – заперечив Ґатрі.
Я більше нічого не розчув.
Мої ноги підломилися, і я впав на палубу біля рубки. Мене нудило від шоку й жаху, від струменів моєї крові.
Мені доводилося бачити чимало всяких смертей, одначе смерть Джиммі приголомшила найбільше. Зненацька мене опанувало бажання довести до пуття одну справу, яку я мусив зробити, перш ніж сам опинюся в лабетах власної невблаганної смерті.
Я почав помалу підповзати до дверцят машинного відділу. Біла палуба простягалася переді мною, як пустеля Сахара, і я все більше відчував олив’яну руку важкої втоми на своєму плечі.
Незабаром я почув над собою кроки й бурмотіння Матерсона та Ґатрі. Вони спускалися на нижню палубу.
– Господи, дай мені десять секунд, – прошепотів я. – Більше мені нічого не треба.
Хоч я знав, що все марно. Вони будуть у рубці набагато раніше, ніж мені вдасться відсунути засувки, проте я відчайдушно плазував уперед.
Раптом їхні кроки завмерли, але голоси не стихли. Вони зупинилися на палубі, щоб погомоніти, і я відчув велику полегкість, бо вже доповз до дверцят машинного відділу. Я силкувався зрушити з місця засувки, та вони, здавалося, застрягли навіки, і я зрозумів, як ослаб. Проте я відчував, що гнів повертає мене до життя й допомагає долати втому. Перевернувшись, я вдарив по засувках ногою, і вони, нарешті, відскочили. Я примусив себе забути про свою неміч і звівся навколішки. Коли я нахилився над дверцятами, на білу палубу бризнув струмінь свіжої крові.
«Подавися власною печінкою, Чаббі», – подумав я зненацька й посунув засувку вгору. Вона піднялася дуже повільно, важка, як сама Земля, і я відчув перші напади болю в грудях – там, де рвалися пошкоджені тканини.
Засувка гримнула на підлогу. Голоси на верхній палубі відразу стихли, і я уявив собі, як вони дослухаються.
Я впав на живіт, відчайдушно мацаючи під палубою. Нарешті моя права рука вхопила приклад карабіна.
– Біжімо! – пролунав гучний крик, і я впізнав голос Матерсона.
Тяжкі кроки загупали по палубі, наближаючись до рубки. Виснажений, я намагався підтягти до себе карабін, але він, здавалося, заплутався в петлях і ніяк не подавався.
– Господи, скільки тут на палубі крові! – вигукнув Матерсон.
– Це Флетчер! – заволав Ґатрі. – Він переліз сюди через корму.
Саме тоді карабін визволився зі своїх пут. Я мало