дверей, але зупинився й захихотів. – Ну й упорав ти отих двох, просто-таки розмазав по всій картині. Добре стріляєш, Гаррі, хлопче.
Інспектор Дейлі зайшов у бездоганному однострої кольору хакі, чистому й накрохмаленому, а його шкіряні пояси та портупея були начищені до блиску.
– Доброго дня, містере Флетчер. Я прийшов допитати вас як свідка. Сподіваюсь, у вас вистачить на це сили.
– Я почуваюся чудово, інспекторе. Ніщо так не бадьорить, як куля в грудях.
Дейлі обернувся до констебля, що супроводжував його, і жестом звелів поставити стілець біля мого ліжка. Тоді сів і дістав свій стенографічний блокнот, а констебль спочутливо промовив:
– Мені шкода, що вас поранено, містере Гаррі.
– Дякую, Воллі, але ти мав би подивитися на інших хлопців.
Воллі був один з племінників Чаббі, і його мати прала мені одяг. Це був великий, дужий, темноволосий і вродливий молодик.
– Я їх бачив! – усміхнувся він. – Там було на що подивитися!
– Якщо ви готові, містере Флетчер, – Дейлі урвав нашу розмову, яка, здається, його дратувала, – ми можемо почати.
– Починаймо, – сказав я.
Свою історію я добре підготував. Як і всі хороші історії, вона була цілком правдива, але з деякими пропусками. Я й словом не прохопився про невідомий предмет, що його Джеймс Норт підняв був з морського дна, а я затопив біля острова Великих Мартинів. Не розповів я Дейлі й про те, де саме ми провадили пошуки. Певна річ, він хотів це знати й раз по раз мене запитував.
– Чого вони шукали?
– Гадки не маю. Вони стереглися, щоб я про це не довідався.
– Де це все сталося? – наполягав він.
– У районі за рифом Оселедцевої Кістки, на південь від мису Растафа.
Насправді ж ця територія лежить миль за п’ятдесят від Гарматного рифу.
– Ви змогли б визначити точне місце, де вони пірнали?
– Не думаю. Можу помилитися на кілька миль. Я лише підкорявся їхнім інструкціям.
Дейлі розчаровано пожував свої шовковисті вуса:
– Ви впевнені, що вони напали на вас без попередження?
Я ствердно кивнув.
– Навіщо вони захотіли вбити вас?
– Ми з ними цього не обговорювали. Я не мав нагоди запитати їх, – мене знову охопила втома, і я не хотів розмовляти далі, щоб не припуститися помилки. – Коли Ґатрі вистрелив у мене зі свого пістолета, навряд чи він хотів поговорити зі мною.
– Тут не до жартів, Флетчере, – сухо сказав мені інспектор, а я подзвонив у дзвіночок поруч себе.
Сестра, певно, стояла за дверима й відразу увійшла.
– Сестро, я почуваюся дуже погано.
– Вам доведеться піти, інспекторе.
Вона випровадила обох поліціантів за двері, як курка, що боронить своїх курчат. Потім повернулася до палати, щоб поправити мені подушки. Вона була дуже симпатична, з великими темними очима, її тонку талію стягував пояс, підкреслюючи великі груди, на яких сяяли всякі значки та медалі. Блискучі каштанові кучері визирали з-під маленької пікантної форменої шапочки.
– Як