проте жоден звук не злетів з моїх уст. Мартин підійшов ще ближче і, витягши шию, розтулив свій страшний дзьоб, з якого вихопився хрипкий, погрозливий крик. Мені здалося, що все моє змучене тіло відсахнулося від птаха.
Раптом тон пташиних криків змінився, а повітря наповнилося лопотінням крил. Мартин, за яким я спостерігав, заскрекотів знову, але тепер уже розчаровано, і злинув у повітря. Помахи крил обвіяли моє обличчя.
Запанувала тривала тиша. Я лежав на круто похиленій палубі й намагався відігнати памороки, які раз по раз накочувалися на мене. Зненацька я почув, як щось заскрипіло зовсім поряд.
Я повернув голову на той звук, і цієї миті темне шоколадне обличчя піднялося над палубою й глянуло на мене з відстані трьох футів.
– Господи! – сказав знайомий голос. – Невже це ви, містере Гаррі?
Згодом я довідався, що Генрі Воллес, мисливець за черепахами, які жили на Сент-Мері, загніздився на одному з атолів. Одного ранку, звівшись зі свого солом’яного ложа, він побачив, що «Танцівниця» застрягла в піску лагуни під час відпливу і що над нею хмарою кружляють мартини. Він поплентав до «Танцівниці» піщаною обмілиною й видерся на борт, побачивши наслідки різанини, що відбулася на палубі.
Мені кортіло подякувати йому за те, що він мене знайшов, і я ладен був пообіцяти, що частуватиму його пивом до кінця його днів. Проте я заплакав, сльози підступали до моїх очей, ніби вода з невичерпних криниць. Я навіть не мав сили схлипувати.
– Але ж це лише подряпина, – промовив Мак-Неб. – Немає жодної причини хвилюватися.
І він рішуче доторкнувся до моєї рани. Мені перехопило дух, а він тим часом почав обмацувати ще й спину. Якби я мав силу, то підхопився б зі шпитального ліжка й запхав би зонда, що його він тримав у руках, туди, куди зазвичай і запихають ту штуку. Натомість я кволо простогнав:
– Послухайте, що я вам скажу, лікарю. Хіба вас не вчили, що є морфій чи подібні до нього ліки, ще тоді, як ви мало не провалили свій диплом?
Мак-Неб обійшов ліжко, щоб зазирнути мені в обличчя. Він був огрядний і червонопикий, мав років під п’ятдесят, а його волосся й вуса світили сивиною. Його подих, здається, подіяв на мене, як анестезія.
– Гаррі, мій хлопче, ці ліки коштують чимало, а яке твоє фінансове становище – ти застрахований чи приватний пацієнт?
– Я щойно змінив свій статус – тепер я приватний.
– І справді, – погодився Мак-Неб. – Поважний чоловік з видатним становищем.
Він кивнув сестрі:
– Отже, моя люба, дайте містерові Гаррі трохи морфію, перш ніж ми продовжимо.
Чекаючи, поки сестра приготує укол, Мак-Неб надумав трохи розважити мене:
– Ми влили тобі вчора ввечері шість пінт свіжої крові – ти був майже сухий. Вичавлений, як губка.
Звичайно, я й не сподівався, що на Сент-Мері практикуватиме велетень медичної професії. Ба більше, я майже вірив чуткам, поширюваним на острові, ніби цей Мак-Неб працює в парі з Фредом Кокером – власником