жінок просиділи на кухні дві години за розмовами й чаєм. Аж наприкінці Тіммі насмілилася зауважити, що Джулієтт оплакує зовсім не того батька, яким він був насправді.
– Ти кажеш жахливі речі, – миттєво стала на його захист Джулієтт. – Він був прекрасним батьком.
Тіммі стиснула зуби й промовчала, і Вероніка відволікла їх обговоренням чергових деталей, що стало для неї полегшенням. Менше, ніж будь-коли, вона хотіла зараз чути сварки дівчат, хоча й знала, що слова Тіммі були правдою. Джулієтт усе життя мала ілюзії щодо батька. І хоч вона стверджувала, що розмовляє з батьком майже щодня, ніхто не звертав її уваги на те, що це вона телефонує йому. Нарешті Тіммі та Джой пішли в центр, у квартиру Тіммі, а Джулієтт повернулася до Брукліна, аби побути самій.
Наступного вечора всі збиралися на заупокійну молитву, а за день після цього – на похорон. Оголошення було надруковане в ранковій «Таймз», і Вероніка найняла дві машини, аби наступного дня забрати дівчат і відвезти на похорон. Вона хотіла, аби для них усе пройшло максимально легко. Знала, що це таке – втратити батька, і не було кому полегшити їй цей біль. Жінка відчувала, що це найменше, що вона може зробити для дітей. Це було типово для неї – усіма можливими засобами намагатися полегшити їм життя. Щоправда, вони цього не помічали й звикли до того, що мати піклується про кожного у свій тихий, планомірний спосіб. Так вона чинила завжди.
Після того, як доньки пішли, Вероніка сиділа, замислившись. Формальності наступних двох днів лякали її. Вона не могла позбутися думки, що покійний чоловік укотре залишив її саму заспокоювати дітей, дбати про все й сплачувати рахунки. Він завжди вважав це саме собою зрозумілим, навіть за життя. І в смерті анітрохи не змінився. Але раптом вона відчула тугу через те, що вже не зможе зателефонувати йому. Вероніка не мала друзів, з якими хотіла б цим поділитися, – більшість не зрозуміла б її. Надто незвичними були їхні стосунки як для розлучених, особливо зважаючи на те, що Пол ніколи не був ані зразковим батьком, ані зразковим чоловіком, – але він був їй другом, яким залишався більше половини її дорослого життя. Це була велика втрата. А ще він мав елегантність і стиль, яких у теперішні часи вже не зустрінеш.
Поминальна молитва наступного дня відбулася просто й формально. Довгі черги людей, яких вона не знала, прийшли розписатися у виставленій нею шкіряній книзі. Серед них були молоді жінки, молодші за його доньок, які не називали себе; добре вдягнені пари й чимало чоловіків приблизно його віку, знайомі та друзі. Кілька з них потиснули руку Вероніці й висловили свої співчуття, деякі пожирали очима Тіммі, Джулієтт і Джой – усі три були в скромних чорних сукнях і з серйозним виглядом стояли поряд із матір’ю. Опісля вони всі повернулися додому виснажені, почуваючись спустошеними.
Наступного дня все пройшло майже так само, тільки в більших масштабах. І, на великий подив Вероніки, присутні на похороні заповнили майже всю церкву. Аромат запашних білих