який стояв неподалік від неї поряд з телефоном-автоматом, запитав з легким іспанським акцентом:
– Пробачте, чи не могли б ви сказати адресу цього місця?
Кеті майже просочилася крізь натовп людей, який перегородив їй шлях, але голос незнайомця змусив її повернутися. Вона поглянула на високого стрункого чоловіка, який, тримаючи слухавку біля вуха, дивився на неї з ледь помітною нетерплячістю.
– Ви до мене звертаєтесь? – запитала Кеті.
У нього було засмагле обличчя, темне густе волосся і такі ж темні, ніби онікс, очі. Незнайомець був одягнений у потерті джинси і білу сорочку з закоченими рукавами. І він був зовсім не схожий на чоловіків, які зазвичай відвідували цей бар і нагадували Кеті працівників великих корпорацій. Він був занадто… приземленим.
– Я запитав, – повторив голос з іспанським акцентом, – чи не могли б ви назвати адресу цього місця? У мене зламалось авто, і я намагаюся викликати евакуатор.
Кеті автоматично назвала дві вулиці, на розі яких знаходився готель, намагаючись не зупиняти погляд на звужених чорних очах й аристократичному носі на немісцевому зарозумілому обличчі. Високі засмаглі іноземці з важким чоловічим запахом, можливо, приваблюють деяких жінок, але точно не Кетрін Коннеллі.
– Дякую, – відповів він і повторив у слухавку назви вулиць, які сказала йому Кеті.
Розвернувшись, Кеті наштовхнулася на чийсь темно-зелений светр, натягнутий на широкі груди якогось чоловіка, який загородив їй вихід з бару. Пильно поглянувши в очі «зеленого», вона промовила:
– Дозвольте пройти!
Светр послужливо пропустив її до виходу.
– Куди це ти? – приязно запитав його власник. – Ще рано.
Кеті поглянула на нього глибокими блакитними очима й побачила його широку усмішку і неприховане захоплення.
– Я знаю, але мені треба йти. Опівночі я перетворюся на гарбуз.
– На гарбуз перетвориться твоя карета, – виправив він, усміхаючись. – А от одяг стане лахміттям.
– Застарілість і нікудишня вичинка були ще за часів Попелюшки, – зітхнула Кеті з удаваною огидою.
– Розумниця, – похвалив її співрозмовник. – Ти Стрілець, чи не так?
– Помиляєшся, – відповіла Кеті, дістаючи нарешті ключі з сумочки.
– Яке у тебе кредо?
– Повільно й обережно, – кинула вона. – А в тебе?
На мить він замислився, а тоді промовив:
– Злиття, – відповів, багатозначно й відверто досліджуючи кожен вигин її витонченої фігури. Простягнувши руку, він злегка торкнувся шовковистого рукава сукні Кеті. – Мені подобаються розумні жінки. Я не відчуваю загрози з їхнього боку.
Рішуче пригнічуючи в собі бажання порадити йому звернутися до психіатра, Кеті ввічливо промовила:
– Мені правда вже час. Я маю де з ким зустрітися.
– Щасливчик, – промовив він.
Кеті занурилась у темряву, задушлива літня ніч викликала у неї відчуття самотності й пригніченості.