відстань між дотиком Джулії та тілом її чоловіка, а Джейкоб не міг підібрати слів, як до неї звернутися. Бажання стало загрозою, ворогом для їхнього домашнього життя.
Коли Макс ходив у дитсадок, він часто любив віддавати речі. Який би друг не приходив на дитяче свято, обов’язково йшов звідти з пластиковою машинкою чи м’якою іграшкою. Які б гроші Макс не отримував – копійчини, знайдені на тротуарі, п’ять доларів від діда за переконливий аргумент – він їх або пропонував Джулії в черзі до каси, або Джейкобу біля паркомату. Він припрошував Сема з’їсти стільки його десерту, скільки влізе. «Ну, чого ти? – казав він, коли бачив братові вагання. – Їж, їж».
Макс не відповідав на потреби інших – він на них не зважав, як і будь-яка дитина. Це також не була щедрість, бо ж вона передбачає знання того, що таке віддавати, а саме цього йому й не вистачало. У кожного є канал, через який він проштовхує те, чим хоче та може ділитися з зовнішнім світом, і через який приймає від світу те, що хоче та може втримати. Максів канал був не більший, ніж у будь-кого, просто він його не засмічував.
Те, що було предметом гордості для Джейкоба з Джулією, принесло занепокоєння: Макс залишиться ні з чим. Обережно, щоб не наштовхнути його на думку, ніби він щось робить не так, вони м’яко знайомили його з поняттями цінності та скінченності ресурсів. Спочатку він заперечував: «Завжди ж є ще», але потім, як це буває в дітей, він зрозумів, що робить щось не так.
Макс став одержимим порівняльною цінністю речей. «Чи можна купити один дім за сорок автівок?» («Залежить від дому та від автівок»). Або: «Що б ти взяв охочіше: жменю діамантів чи цілий будинок срібла? Жменя завбільшки з твою, будинок завбільшки із цей». Він почав завзяту торгівлю: іграшками з друзями, якимись речами з Семом, учинками з батьками. («Якщо я з’їм половину овочевого супу, то ви дозволите мені лягти спати на двадцять хвилин пізніше?») Він хотів знати, що краще: бути водієм у «FedEx» чи вчителем музики, тому його спантеличило, коли батьки поставили під сумнів використання слова «краще» в цьому випадку. Він також хотів знати, чи справді його тату довелося платити за додатковий квиток, коли вони взяли Семового друга Клайва в зоопарк. Він міг іноді заявити: «Я марную своє життя!», коли нічим не займався. Якось рано-вранці він заповз до батьків у ліжко, щоб дізнатися, чи правильно розуміє, що означає бути татом.
– Що ж це, синку?
– Нічого не мати.
Стримування сексуальних потреб між Джейкобом і Джулією було найбільш примітивним і образливим видом відмови одне від одного, хоча й не найбільш руйнівним. Рух у бік відчуження одне від одного та від самих себе відбувався маленькими, непомітними кроками. Вони завжди зближувалися, коли робили щось разом: узгоджували все більші й більші об’єми щоденних справ, частіше говорили та переписувалися (і з більшим успіхом), прибирали безлад за дітьми. Однак у почуттях віддалялися.
Якось Джулія купила собі білизну. Вона поклала долоню на верхівку стосу